La capuchina, tacu de reina, espuela de galán, flor del sangre, llagues de Cristu, marañuela, mastuerzu d'Indies o pelón, ye una planta ornamental orixinaria d'América que se cultiva en parques y xardinos. Nes zones de mariña n'España amontesóse.
Ye una planta añal, lampiña, ensundiosa y estendida. Esisten numberoses variedaes con flores coloraes, anaranxaes o marielles, el mota tien cinco sépalos y la corola cinco pétalos desiguales. Les flores y les fueyes tienen un sabor picante similar al del berru.
Son plantes trepadores o rastreres añales. Fueyes suborbiculares, qu'algamen un tamañu de 3–10 cm de diámetru, glabres, enteres o colos marxes undulaos, peltadas; pecíolos 15–20 cm de llargu. Pedúnculos 10–20 cm de llargu; sépalos los 15–18 mm de llargu y 8–9 mm d'anchu, verde-amarellentaos, espolón 25–35 mm de llargu; pétalos enteros o undulaos, mariellos a colloraos con llinies y puntos mariellos a moraos, el superiores cuneaos, 30–40 mm de llargu, los inferiores 15–20 mm de llargu y d'anchu, con uña 12–15 mm de llargu, ciliada. Carpelos de 10 mm de llargu cuando en frutu, con costielles rugosas.[1]
El términu tropaeolum deriva del griegu Τροπαιον, o pequeñu troféu, por cuenta de la disposición de les sos fueyes y flores. En delles zones denominar capiellu de monxu, espresando la forma de les sos flores. Los xesuites introducieron la planta a Europa nel sieglu XVI, dando constancia del so usu culinariu, tantu de les sos fueyes como de les sos flores. Denominábase mastuerzu de les Indies, berru del Perú o de los xesuites. El botánicu Dodoens cultivar nel so xardín en 1600. Nos altiplanos de Bolivia y na área andina polo xeneral, esiste la especie Tropaeolum tuberosum, que tien unos tubérculos del tamañu d'una castaña, unes flores de bellu color carmesí, que la so altor nun devasa los 50 cm. Estos tubérculos tienen un sabor aspro bien acentuáu y un sabor que recuerda al de la capuchina. Nestos países ye un alimentu bastante consumíu.
Tropaeolum majus describióse por Carlos Linneo y espublizóse en Species Plantarum 1: 345. 1753.[1]
Tropaeolum: nome xenéricu conocíu como la capuchina de xardineros, anque non de los botánicos, y nomáu por Linneo, que remanez del griegu tropaion y del llatín tropaeum de "troféu", pola manera en que crez la planta, sobre un soporte. recordando un troféu clásicu con escudos y cascos d'oru como les que colgaben como un signu de la victoria nun campu de batalla.[2]
majus: epítetu llatín que significa "el más grande".
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Botánica, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. La capuchina, tacu de reina, espuela de galán, flor del sangre, llagues de Cristu, marañuela, mastuerzu d'Indies o pelón, ye una planta ornamental orixinaria d'América que se cultiva en parques y xardinos. Nes zones de mariña n'España amontesóse.
Ye una planta añal, lampiña, ensundiosa y estendida. Esisten numberoses variedaes con flores coloraes, anaranxaes o marielles, el mota tien cinco sépalos y la corola cinco pétalos desiguales. Les flores y les fueyes tienen un sabor picante similar al del berru.
Böyük ərikgülü (lat. Tropaeolum majus)[1] — ərikgülü cinsinə aid bitki növü.[2]
İkiləpəlilər ilə əlaqədar bu məqalə qaralama halındadır. Məqaləni redaktə edərək Vikipediyanı zənginləşdirin. La caputxina, morritort d'Índies, herba llaguera [1]i altres denominacions populars (Tropaeolum majus) és una espècie de planta amb flors que té les flors comestibles i s'utilitza com a planta ornamental. És originària d'Amèrica del Sud, de la serralada dels Andes des de Bolívia a Colòmbia. L'espècie cultivada probablement té un origen híbrid amb participació de les espècies T. minus, T. moritzianum, T. peltophorum, i T. peregrinum.[2][3]
El terme tropaeolum deriva del grec Τροπαιον (petit trofeu), per la disposició de fulles i flors. El nom vulgar deriva de la forma de caputxa (de monjo) de les flors. Aquesta flor va ser introduïda a Europa pels jesuïtes al segle XVI. Es tracta d'una planta comestible, de la qual s'utilitzen tant les tiges joves i les fulles, com també les flors com a acompanyament de les amanides.[4]
És una planta herbàcia anual amb tiges ascendents d'un metre o més. Les fulles són grans quasi circulars de 3-15 cm de diàmetre, per sobre verdes i glauques, i pàl·lides pel revers; tenen un pecíol de 5-30 cm de llarg situat cap a la meitat de la fulla, amb diverses venes radiants. Les flors fan de 2,5–6 cm de diàmetre, amb cinc pètals, vuit estams, i un esperó nectarífer de 2,5–3 cm de llarg; el seu color varia entre el taronja i el vermell. El fruit fa 2 cm d'amplària amb tres segments, cadascun dels quals amb una sola llavor d'1–1,5 cm de llarg.[5][6]
Anvers de la fulla
Flor tallada
Fruit immadur
La caputxina, morritort d'Índies, herba llaguera i altres denominacions populars (Tropaeolum majus) és una espècie de planta amb flors que té les flors comestibles i s'utilitza com a planta ornamental. És originària d'Amèrica del Sud, de la serralada dels Andes des de Bolívia a Colòmbia. L'espècie cultivada probablement té un origen híbrid amb participació de les espècies T. minus, T. moritzianum, T. peltophorum, i T. peregrinum.
El terme tropaeolum deriva del grec Τροπαιον (petit trofeu), per la disposició de fulles i flors. El nom vulgar deriva de la forma de caputxa (de monjo) de les flors. Aquesta flor va ser introduïda a Europa pels jesuïtes al segle XVI. Es tracta d'una planta comestible, de la qual s'utilitzen tant les tiges joves i les fulles, com també les flors com a acompanyament de les amanides.
Planhigyn blodeuol yw Capan cornicyll sy'n enw gwrywaidd. Mae'n perthyn i'r teulu Tropaeolaceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Tropaeolum majus a'r enw Saesneg yw Nasturtium.[3] Ceir enwau Cymraeg eraill ar y planhigyn hwn gan gynnwys Meri a Mari, Copa Cornicyll.
Mae'n frodorol o'r Andes a gogledd Colombia.
Planhigyn blodeuol yw Capan cornicyll sy'n enw gwrywaidd. Mae'n perthyn i'r teulu Tropaeolaceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Tropaeolum majus a'r enw Saesneg yw Nasturtium. Ceir enwau Cymraeg eraill ar y planhigyn hwn gan gynnwys Meri a Mari, Copa Cornicyll.
Lichořeřišnice větší (Tropaeolum majus) je rostlina z čeledi lichořeřišnicovitých, její lidový název je řeřicha, zahradnický též kapucínka.
Pochází ze severu Jižní Ameriky, jejím domovem jsou oblastí v Ekvádoru, Kolumbii a Peru. Do Evropy byla dovezena jako okrasná rostlina v roce 1864 a od té doby byly vyšlechtěny mnohé odrůdy. Protože se dobře množí, rozšířila se i mimo Evropu a zplaněla v mnoha dalších oblastech s tropickým, subtropickým i mírným klimatem, ve střední Americe, v USA, na Havajských ostrovech, v Austrálii, na Novém Zélandu i v Číně. Nejlépe se ji daří v propustné vlhké půdě na plném slunci. [1][2]
Lichořeřišnice větší je jednoletá bylina, vysoká 15 až 40 cm, s poléhavou, plazivou, větvenou lodyhou dosahující délky až 5 m, v našich podmínkách jen okolo 3 m. Štítovité listy s ovíjivými řapíky jsou celokrajné, mělce laločné, lysé, mají v průměru 3 až 10 cm.
Pětičetné souměrné oboupohlavné květy na stopkách dlouhých 6 až 13 cm vyrůstají solitérně a bývají 5 až 7 cm dlouhé a mívají 3 až 6 cm v průměru. V květu je 8 plodných nitkových tyčinek s prašníky ve dvou přeslenech. Třípouzdrý svrchní semeník je tvořen třemi srostlými plodolisty, čnělky mají třílaločné blizny. Vajíčka jsou se dvěma obaly, polohu mají obrácenou. Korunních plátků bývá 7 až 10, uspořádány jsou ve dvou přeslenech. Okrouhlých kališních lístků je pět, bývají laločné, dolní tři mívají třásně, Jsou výrazně zbarveny, od původní oranžově červené přes vyšlechtěnou krémově bílou, lososově růžovou, žlutou, červenou až po fialovou.
Ve středoevropských podmínkách vykvétá v červnu až říjnu, opylována je hmyzem. Plodem je třípouzdrá tobolka se semeny kterými se lichořeřišnice větší spolehlivě rozmnožuje, jsou bez endospermu. Je velice citlivá na mráz. V místech původů existují i vytrvalé druhy.[2][3][4]
Lichořeřišnice větší se pěstuje převážně jen pro potěchu zraku, svými výrazně zbarvenými květy je vhodná jak do truhlíku, tak i pro venkovní záhony. Lze ji vysazovat v období kdy již nehrozí jarní mrazíky z předpěstované sadby nebo vysévat semena volně do půdy.
Jsou také známe její léčebné účinky, říká se ji rostlinné antibiotikum. V lidovém léčitelství se sbírají listy, květy i semena. Droga působí hlavně jako antibiotický lék, potlačuje záněty při nemocech močových a dýchacích cest. Celá rostlina je poživatelná, mladých listů a výhonků se používá jako salátové zeleniny a poupata i nezralé plody se nakládají do octových nálevů (náhrada za kapary).[2][5]
Obrázky, zvuky či videa k tématu lichořeřišnice větší ve Wikimedia Commons
Galerie lichořeřišnice větší ve Wikimedia CommonsLichořeřišnice větší (Tropaeolum majus) je rostlina z čeledi lichořeřišnicovitých, její lidový název je řeřicha, zahradnický též kapucínka.
Tallerkensmækker (Tropaeolum majus) er en enårig, urteagtig plante med en krybende og delvist slyngende vækst. Hele planten lugter og smager skarpt af sennepsolier, dvs. kål- eller sennepsagtigt. Den kaldes også Almindelig Blomsterkarse.
Stænglen er hårløs og tyk, men skrøbelig. Den bærer spredstillede blade, som er hele og skjoldformede med hel rand og ni radiære bladribber. Oversiden er hårløs og lysegrøn, men undersiden er en smule lysere.
Blomstringen foregår i juni-oktober, hvor man finder blomsterne siddende enkeltvis fra bladhjørnerne. De er 5-tallige og næsten regelmæssige, dog sådan at de to øverste kronblade er helrandede, mens de tre nederste er let frynsede. Farven er gul-orange-rød. I nogle tilfælde bærer planten blomster helt indtil december. Frugterne er en delfrugt, som spaltes i tre dele.
Rodsystemet er forholdsvis spinkelt med en hovedrod og nogle få, grove siderødder.
Højde x bredde og årlig tilvækst: 0,30 x 2,50 m (30 x 250 cm/år).
Planten er egentlig en hybrid og har som sådan intet hjemsted. Det er uklart, hvilke der er forældrearter, men de stammer fra det vestlige Sydamerika (Brasilien, Colombia og Peru), hvor de vokser langs floderne og på andre fugtige steder.
Planten dyrkes som prydplante i danske haver og bruges lejlighedsvis også som nytteplante (i salater først og fremmest).
Tallerkensmækker (Tropaeolum majus) er en enårig, urteagtig plante med en krybende og delvist slyngende vækst. Hele planten lugter og smager skarpt af sennepsolier, dvs. kål- eller sennepsagtigt. Den kaldes også Almindelig Blomsterkarse.
Die Große Kapuzinerkresse (Tropaeolum majus) ist eine Pflanzenart aus der Gattung Kapuzinerkressen (Tropaeolum) innerhalb der Familie der Kapuzinerkressengewächse (Tropaeolaceae). Sie wird als Zier- sowie Heilpflanze und in der Küche verwendet und wird in den gemäßigten Gebieten häufig als einjährige Pflanze kultiviert, da sie frostempfindlich ist.
Die Große Kapuzinerkresse ist eine ausdauernde krautige Pflanze und erreicht Wuchshöhen von 15 bis 30 Zentimetern. Findet sie eine geeignete Unterlage, kann sie als Blattstielranker 3 Meter in die Höhe klettern. Die ohne Stütze niederliegende, fleischige Stängel kann bis zu 3 Meter lang werden.
Die Laubblätter sind in Blattstiel und Blattspreite gegliedert. Vom Blattstiel, der in der Blattmitte ansetzt, gehen neun Blattadern aus. Die einfache, ganzrandige Blattspreite ist bei einem Durchmesser von 3 bis 10, selten bis zu 17 Zentimetern schildförmig, kreis- bis leicht nierenförmig.
Die Blüten befinden sich einzeln in den Blattachseln. Der Blütenstiel ist 6 bis 13 Zentimeter lang.
Die zwittrige Blüte ist zygomorph mit doppelter Blütenhülle. Die fünf Kelchblätter sind bei einer Länge von bis 2 Zentimetern lanzettlich. Die Blütenkrone ist 3 bis 6 Zentimeter lang und gelb, orangefarben bis rot, häufig mit dunkleren Flecken. Der wenig gekrümmte Sporn misst etwa drei Zentimeter. Die beiden oberen Blütenhüllblätter sind ganzrandig, die unteren drei weisen am Übergang von der schmalen Basis zum breiten Vorderteil des Blütenblatts Fransen auf. Die acht Staubblätter sind ungleich geformt und nicht miteinander verwachsen. Der aus drei Fruchtblättern zusammengesetzte Fruchtknoten trägt einen Griffel, der in einer dreigeteilten Narbe endet.
Die Frucht zerfällt bei der Reife in drei einsamige Teilfrüchte.
Die Chromosomenzahl beträgt 2n = 22-28.[1]
Die Große Kapuzinerkresse ist als Hybride entstanden. Die Elternarten sind unklar, sie stammen aus dem westlichen Südamerika (Brasilien, Peru), wo sie in Auen und anderen feuchten Stellen wachsen. Die Inka nutzten die Große Kapuzinerkresse als Schmerz- und Wundheilmittel.[2]
Seit 1684 ist die Kultivierung in Europa dokumentiert.
Die Erstveröffentlichung unter dem noch akzeptierten wissenschaftlichen Namen Tropaeolum majus erfolgte 1753 durch Carl von Linné in seinem Werk Species Plantarum, Tomus I auf S. 345.
Laubblätter, Knospen, Blüten und Samen sind essbar und erinnern mit ihrem leicht pfeffrigen Geschmack an Brunnenkresse. Knospen und unreife Samen können als Gewürz verwendet werden, mariniert oder in Essig eingelegt werden sie wie Kapern verwendet. Blätter und Blüten werden meist als Salat angerichtet.
Kapuzinerkresse findet auch Verwendung in der Pflanzenheilkunde, da sie u. a. Senföle (Senfölglykoside) enthält, die bakteriostatisch, virustatisch und antimykotisch wirken.[3] Sie kommen besonders reich in der Familie der Kreuzblütler (Brassicaceae) und verwandten Gewächsen vor. Zu den bekannten Vertretern gehören Meerrettich, Radieschen, Senf und Kresse.[4] Bei den Senfölglykosiden handelt es sich um so genannte sekundäre Pflanzenstoffe, die Pflanzen zu ihrem eigenen Schutz z. B. vor Fraßschäden durch Schädlinge oder als Abwehr gegen pathogene Mikroorganismen produzieren.[5]
Winter und Willeke entdeckten in den 1950er-Jahren in der Kapuzinerkresse das leicht flüchtige, hochwirksame Benzylsenföl, eine antibiotisch wirksame Substanz mit breitem antimikrobiellen Spektrum.[6] Untersuchungen belegen eine antibakterielle Wirkung des Benzylsenföls aus der Kapuzinerkresse gegen grampositive (Entero- und Staphylokokken) und gramnegative Keime (Escherichia coli, Haemophilus influenzae, Proteus mirabilis, Acinetobacter, Enterobacter spp.).[7][8][9][10][11][12][13] Auch eine antivirale Wirkung des Senföls aus Kapuzinerkresse konnte beobachtet werden. 1958 wurde in wissenschaftlichen Untersuchungen von Winter und Willeke am exembryonierten Hühnerei unter dem Einfluss der Isothiocyanate aus der Kapuzinerkresse eine starke Hemmung der Vermehrung von Influenza-Viren nachgewiesen.[14] Das Benzylsenföl wirkt außerdem bei einer Vielzahl von Pilzen und Hefen antimykotisch. Auch Sprosspilze und andere humanpathogene Candida-Spezies reagieren hochempfindlich.[15]
Laut der 2017 aktualisierten S3-Leitlinie zur Therapie von unkomplizierten Harnwegsinfektionen kann der Einsatz von Arzneimitteln mit Kapuzinerkresse bei häufig wiederkehrenden Blasenentzündungen erwogen werden.[16]
Pharmazeutisch werden die frischen oder getrockneten vegetativen Pflanzenteile der Kapuzinerkresse (Tropaeoli herba) verwendet.
Als Heilpflanze enthält die Kapuzinerkresse als Hauptwirkstoff das Glucosinolat (Senfölglykosid) Glucotropaeolin, aus dem durch enzymatische Spaltung Benzylsenföl (Benzylisothiocyanat) entsteht. Daneben finden sich Ascorbinsäure, Flavonoide und Carotinoide. Die Inhaltsstoffe haben ein relativ breites Wirkungsspektrum gegen verschiedene Bakterien, darüber hinaus aber auch viren- und pilzhemmende Eigenschaften. Dementsprechend wird Kapuzinerkressenkraut zur innerlichen Behandlung von Bronchitiden und Sinusitiden sowie zur Behandlung von Infekten der ableitenden Harnwege verwendet. Bisher sind dabei keine resistenten Keime entstanden. Äußerlich wird die Kapuzinerkresse gelegentlich als durchblutungsförderndes Mittel bei leichten Muskelschmerzen und Prellungen eingesetzt. Außerdem findet sie in der Akne-Therapie Verwendung.[17]
Die Große Kapuzinerkresse wurde im Herbst 2012 von Wissenschaftlern der Universität Würzburg („Studienkreis Entwicklungsgeschichte der Arzneipflanzenkunde“) mit Verweis auf ihre antibiotisch wirksamen Senföle zur „Arzneipflanze des Jahres 2013“ gewählt.
Die Große Kapuzinerkresse (Tropaeolum majus) ist eine Pflanzenart aus der Gattung Kapuzinerkressen (Tropaeolum) innerhalb der Familie der Kapuzinerkressengewächse (Tropaeolaceae). Sie wird als Zier- sowie Heilpflanze und in der Küche verwendet und wird in den gemäßigten Gebieten häufig als einjährige Pflanze kultiviert, da sie frostempfindlich ist.
In Pelōn mexixquilitl ahnozo Pelōn chīlli (Tropaeolum majus caxtillāntlahtōlli: mastuerzo, capuchina, pelonchili ahnozo pelón cenxiuhtica ahnozo cemihcac quilitl, īpan in cenyeliztli in Tropaeolaceae.
Cenxiuhtica tlalhuātic, āyōyoh īhuān momoyactic quilitl. Oncah miec centlāmantli īca tlatlāuhqui, xopaltic īhuān cōzauhqui xōchitl, in xōchicomatl quipiya mācuilli xochicontlacotonyotl īhuān in īxōchicopil quipiya mācuilli ahmo īpoh xōchiahmatlapalli. In īxōchiyo īhuān in īizhuayo quimati cococ iuhqui in ātezquilitl.
In Pelōn mexixquilitl itzmolīni Ixachitlān Huitztlāmpa. Cah tlehcōni ahnozo mahmānehnemini quilitl. In īizhuayo ca achiyahualtic, īoctacayo 3 īxquichca 10 cm. In īquiyōyo huel cuauhtic īxquichca miec octacayōtl īhuān huel quiyōyoh.
In Pelōn mexixquilitl ahnozo Pelōn chīlli (Tropaeolum majus caxtillāntlahtōlli: mastuerzo, capuchina, pelonchili ahnozo pelón cenxiuhtica ahnozo cemihcac quilitl, īpan in cenyeliztli in Tropaeolaceae.
Rãplôcz (Tropaeolum majus L.) - to je roscëna z rodzëznë rãplôczowatëch (Tropaeolaceae). Te kwiatë biwają w ògródkach na Kaszëbach.
t Soldaotjen (Latien: Tropaeolum majus) is n eenjaorige, krupende en soms klimmende, kruudachtige plant uut de klimkarsfamilie (Tropaeolaceae).
De gladde, grauwgreune blaojen doen denken an n wapenschild. Dit het an de naamgeving bie-edreugen, want Tropaeolum is of-eleid van t Latiense woord "tropaeum", waormee n mit wapens behungen boom as n teken van de overwinning an-eduud worde.
De bloemen, blaojen en zaojen ku'j eten en doen mit n lichtpeperige smaak denken an waoterkars. Soldaotjes worren oek wel tot de speseriejen erekend. De blaojen kunnen in-ezouten worren en de bloemknoppen en greune vruchten kunnen emarineerd worren.
t Soldaotjen trekt bladluus an, en oek de riepsen van t klein- en groot koolwitjen, waordeur ie goed in-ezet kan worren um de luzen en riepsen uut de buurt te houwen van are planten of greunten, zo as greune savooiekool.
n Verwante soort is de knolkapsiender (Tropaeolum tuberosum), die as voedselgewas veural in Zuud-Amerika egeten wort.
t Soldaotjen (Latien: Tropaeolum majus) is n eenjaorige, krupende en soms klimmende, kruudachtige plant uut de klimkarsfamilie (Tropaeolaceae).
De gladde, grauwgreune blaojen doen denken an n wapenschild. Dit het an de naamgeving bie-edreugen, want Tropaeolum is of-eleid van t Latiense woord "tropaeum", waormee n mit wapens behungen boom as n teken van de overwinning an-eduud worde.
Tropaeolum majus, the garden nasturtium, nasturtium,[3] Indian cress or monks cress, is a species of flowering plant in the family Tropaeolaceae, originating in the Andes from Bolivia north to Colombia. An easily-grown annual or short-lived perennial[4] with disc-shaped leaves and brilliant yellow, orange or red flowers, it is of cultivated, probably hybrid origin.[5] It is not closely related to the genus Nasturtium (which includes watercress).
The species was originally called Nasturtium indicum ("Indian nasturtium") but the plant is not related to the true Nasturtium genus.
The current genus name Tropaeolum, coined by Linnaeus, means "little trophy". Tropaeolum is the diminutive form of the Latin tropaeum, itself borrowed from Ancient Greek τρόπαιον : trópaion "trophy".
The Latin specific epithet majus means “larger” (the neuter form of major).[6]
It is a fast-growing plant, with trailing stems growing to 0.9–1.8 m (3–6 ft). The leaves are large, nearly circular, 3 to 15 cm (1 to 6 in) in diameter, green to glaucous green above, paler below; they are peltate, with the 5–30 cm long petiole near the middle of the leaf, with several veins radiating to the smoothly rounded or slightly lobed margin.
Nasturtium leaves, like some other species, demonstrate the lotus effect, whereby rainwater falling on the surface gathers into globular droplets which roll off the leaf, leaving it dry and clean.[7]
The flowers are 2.5–6 cm in diameter, mildly scented,[8] with five petals, eight stamens, and a 2.5–3 cm long nectar spur at the rear; they vary from yellow to orange to red, frilled and often darker at the base of the petals. The fruit is 2 cm broad, three-segmented, each segment with a single large seed 1–1.5 cm long.[9][10]
Das Elisabeth Linné-Phänomen, or the Elizabeth Linnæus Phenomenon, is the name given to the phenomenon of "flashing flowers".[11] Especially at dusk, the orange flowers may appear to emit small "flashes". Once believed to be an electrical phenomenon, it is today thought to be an optical reaction in the human eye caused by the contrast between the orange flowers and the surrounding green. The phenomenon is named after Elisabeth Christina von Linné, one of Carl Linnaeus's daughters, who discovered it at age 19.[12]
The garden nasturtium is used as a food plant by the larvae of some Lepidoptera species including the dot moth[13] and the garden carpet moth.[14] A common pest found on nasturtiums is the caterpillar of the large white or cabbage white butterfly.[15]
The species has become naturalized in parts of the United States (California, New York, Pennsylvania, New Hampshire, Massachusetts, Connecticut and Virginia),[16][17] as well as parts of Europe and Asia, Africa and Australia.[16] It is listed as invasive in Hawaii and Lord Howe Island, Australia.[10]
Tropaeolum majus cultivars are widely grown as easy annual plants, for poor, damp soil in full sun. The large seeds are easy to handle individually.
As they do not tolerate heavy frost they are best sown under glass in heat, and planted out after all danger of frost has passed. Alternatively, as they are fast-growing, they may be sown in situ in May or June.
Many flower colours are available, in the warm spectrum from cream through yellow, orange, red and maroon. Some have highly decorative marbling on the leaves.
The groups Whirlybird Series[18] and Alaska Series[19] have gained the Royal Horticultural Society’s Award of Garden Merit.[20]
All of the above-ground parts of the plants are edible.[21] The flower has most often been consumed, making for an especially ornamental salad ingredient; it has a slightly peppery taste reminiscent of watercress, and is also used in stir fry. The flowers contain about 130 mg vitamin C per 100 g (3+1⁄2 oz),[22] about the same amount as is contained in parsley.[23] Moreover, they contain up to 45 mg of lutein per 100 g,[24] which is the highest amount found in any edible plant. The unripe seed pods can be harvested and dropped into spiced vinegar to produce a condiment and garnish, sometimes used in place of capers.[25]
Some native South Americans used the plant medicinally, apparently due to its antibiotic and antibacterial properties.[26] Some Europeans ate it to treat urinary and genital infections.[26]
Botanical scan
Some color varieties
.jpg)
Flowering yellow and red
Flower showing nectar spur
Underside of leaf showing petiole attachment
Flower cut through to show structure
Immature fruit
Lobed leaf morphology
_-_Flor.jpg)
.png)
.jpg)
{{cite journal}}: Cite journal requires |journal= (help) 
Tropaeolum majus, the garden nasturtium, nasturtium, Indian cress or monks cress, is a species of flowering plant in the family Tropaeolaceae, originating in the Andes from Bolivia north to Colombia. An easily-grown annual or short-lived perennial with disc-shaped leaves and brilliant yellow, orange or red flowers, it is of cultivated, probably hybrid origin. It is not closely related to the genus Nasturtium (which includes watercress).
La capuchina, taco de reina, espuela de galán, flor de la sangre, llagas de Cristo, marañuela, mastuerzo de Indias, pelón o texao, es una planta ornamental originaria de América, caduca, que se cultiva en parques y jardines. En las zonas de costa en España se ha asilvestrado.
Es una planta anual, lampiña, suculenta y extendida. Existen numerosas variedades con flores rojas, anaranjadas o amarillas, el cáliz tiene cinco sépalos y la corola cinco pétalos desiguales. Las flores y las hojas tienen un sabor picante similar al del berro.
Son plantas trepadoras o rastreras anuales. Hojas suborbiculares, que alcanzan un tamaño de 3–10 cm de diámetro, glabras, enteras o con los márgenes undulados, peltadas; pecíolos 15–20 cm de largo. Pedúnculos 10–20 cm de largo; sépalos 15–18 mm de largo y 8–9 mm de ancho, verde-amarillentos, espolón 25–35 mm de largo; pétalos enteros u ondulados, amarillos a rojos con líneas y puntos amarillos a morados, los superiores cuneados, 30–40 mm de largo, los inferiores 15–20 mm de largo y de ancho, con uña 12–15 mm de largo, ciliada. Carpelos de 10 mm de largo cuando en fruto, con costillas rugosas.[1]
El término tropaeolum deriva del griego Τροπαιον, o pequeño trofeo, debido a la disposición de sus hojas y flores. En algunas zonas se la denomina capucha de monje, expresando la forma de sus flores. Los jesuitas introdujeron la planta a Europa en el siglo XVI, dando constancia de su utilización culinaria, tanto de sus hojas como de sus flores. Se denominaba mastuerzo de las Indias, berro del Perú o de los jesuitas. El botánico Dodoens la cultivó en su jardín en 1600. En los altiplanos de Bolivia y en el área andina en general, existe la especie Tropaeolum tuberosum, que tiene unos tubérculos del tamaño de una castaña, unas flores de bello color carmesí, cuya altura no sobrepasa los 50 cm. Estos tubérculos tienen un sabor áspero muy acentuado y un sabor que recuerda al de la capuchina. En estos países es un alimento bastante consumido. El Tropaeolum también es conocido como texao y es la flor símbolo de la ciudad de Arequipa, en el sur del Perú.
Tropaeolum majus fue descrita por Carlos Linneo y publicado en Species Plantarum 1: 345. 1753.[1]
Tropaeolum: nombre genérico conocido como la capuchina de jardineros, aunque no de los botánicos, y nombrado por Linneo, que deriva del griego tropaion y del latín tropaeum de "trofeo", por la manera en que crece la planta, sobre un soporte. recordando un trofeo clásico con escudos y cascos de oro como las que colgaban como un signo de la victoria en un campo de batalla.[2]
majus: epíteto latíno que significa "el más grande".
Datos: Q156288
Multimedia:
Especies: Tropaeolum majus
La capuchina, taco de reina, espuela de galán, flor de la sangre, llagas de Cristo, marañuela, mastuerzo de Indias, pelón o texao, es una planta ornamental originaria de América, caduca, que se cultiva en parques y jardines. En las zonas de costa en España se ha asilvestrado.
Es una planta anual, lampiña, suculenta y extendida. Existen numerosas variedades con flores rojas, anaranjadas o amarillas, el cáliz tiene cinco sépalos y la corola cinco pétalos desiguales. Las flores y las hojas tienen un sabor picante similar al del berro.
See artikkel räägib liigist; perekonna kohta vaata artiklit Mungalill (perekond) Suur mungalill (Tropaeolum majus L.) on Eesti kliimas kasvav üheaastane dekoratiiv- ja maitsetaim. Taime kutsutakse sarnaste maitseomaduste tõttu rahvapäraselt ka kressiks.
Suhteliselt nõrgad varred harunevad, lamavad või ronivad, võivad kasvada mitme meetri pikkuseks. Lehed on ümarad, siledad, meenutavad kilpi. Pikaraolised õied asuvad üksikult lehtede kaenlas, võivad olla kollased, oranžid, punased või kirjud. Viljad lagunevad 3 üheseemneliseks osaks.
Suure mungalille kodumaa on Lõuna-Ameerika. Ta kultuuristati dekoratiivtaimena juba 17. sajandil ning temast on aretatud mitmeid sorte. Arvatavasti levis mungalill Euroopas ja sattus ka Eestisse munkade vahendusel, kes teda kasvatasid kloostriaedades kui lillekultuuri, ravitoimelist salatitaime ning viinamäetigude söödataime. [1] Mungalill on sooja- ja valguselembene taim, mis ei talu kuivust.
Ravimtaimena on suur mungalill tuntud mitmete maade rahvameditsiinis. Droogina kasutatakse taimede maapealset õitsvat osa (ürti), vilju ja mahla. Ürdist valmistatud keedis aitab ägedate ja krooniliste bronhiitide, kopsupõletike, bronhiaalastma ja kopsupuhituse korral. Taimede mahl aitab kuseteede põletikuliste haiguste, krooniliste põiepõletike, samuti neeruvaagna- ja neerukoepõletiku puhul. Mungalille lehti ja õisi kasutatakse vene rahvameditsiinis ka teesegudes vähi ravimisel. Suur mungalill on tuntud ka maitse- ja toidutaimena. Tema lehed, õied ja viljad on terava kõrvetava maitsega, mis meenutab kress-salatit. Tooreid c-vitamiini sisaldavaid mungalille vilju kasutatakse toiduks värskeina ja marineeritult. Õienuppe konserveeritakse äädikas ja nendega maitsestatakse liharoogi. [2]
Suur mungalill (Tropaeolum majus L.) on Eesti kliimas kasvav üheaastane dekoratiiv- ja maitsetaim. Taime kutsutakse sarnaste maitseomaduste tõttu rahvapäraselt ka kressiks.
Isoköynnöskrassi eli köynnöskrassi (Tropaeolum majus) on yksivuotinen ruohovartinen kasvi köynnöskrassien suvussa. Etelä-Amerikasta, Bolivian, Kolumbian ja Perun alueilta kotoisin olevaa kasvia viljellään koristekasvina. Kasvin aromaattisia kukkanuppuja ja hedelmiä voidaan käyttää mausteena kapriksen tavoin. Isoköynnöskrassista saadaan vesihöyrytislauksella haihtuvaa öljyä, joka sisältää bentsyyli-isotiosyanaattia (C8H7NS) eli bentsyylisinappiöljyä.
Isoköynnöskrassi kasvaa 0,3–2 metriä pitkäksi. Sen kasvutapa on tavallisesti köynnöstävä, kasvi kiipeää kiertymällä takertuvien lehtiruotiensa avulla. Pitkäruotiset lehdet ovat korvakkeettomat, kilpimäiset ja niiden lehtilapa on 4–15 senttimetriä leveä. Pitkäperäiset 3–6 cm leveät kukat ovat yksittäin lehtihangoissa. Ne ovat punaisia, keltaisia tai oransseja. Kukat ovat kaksineuvoiset, viisilukuiset. Verhöstä kasvaa 2–4 cm pitkä kannus. Isoköynnöskrassin hedelmänä on kolmilohkoinen lohkohedelmä.[1]
Isoköynnöskrassi eli köynnöskrassi (Tropaeolum majus) on yksivuotinen ruohovartinen kasvi köynnöskrassien suvussa. Etelä-Amerikasta, Bolivian, Kolumbian ja Perun alueilta kotoisin olevaa kasvia viljellään koristekasvina. Kasvin aromaattisia kukkanuppuja ja hedelmiä voidaan käyttää mausteena kapriksen tavoin. Isoköynnöskrassista saadaan vesihöyrytislauksella haihtuvaa öljyä, joka sisältää bentsyyli-isotiosyanaattia (C8H7NS) eli bentsyylisinappiöljyä.
Tropaeolum majus
La Grande Capucine ou Capucine (Tropaeolum majus) est une plante herbacée vivace, de la famille des Tropaéolacées et du genre Tropaeolum. Cette plante ornementale et comestible est probablement un hybride originaire d'Amérique du Sud. Elle a été introduite en France, où elle est cultivée comme une annuelle, en provenance du Pérou à la fin du XVIIe siècle.
Dans son pays d'origine, le Pérou, la capucine est pollinisée par les oiseaux-mouches. En Europe, les bourdons s'acquittent de cette tâche. Mais la fleur sécrète son nectar tout au bout d'un interminable éperon. Certains bourdons, dont la langue est trop courte, n'hésitent pas à percer un trou sur le côté pour accéder au nectar (vol de nectar).
La grande capucine a été introduite par des conquistadors hollandais vers 1680 en Europe où elle a fait son apparition dans les jardins de monastères et était tenue en haute estime en tant que plante aromatique et médicinale.
L’éperon de la fleur de capucine rappelle le capuchon de l’habit de moine, ce qui peut donner à penser que son nom serait dérivé de celui des moines capucins. Selon d’autres sources, elle devrait son nom à ses feuilles en forme de bouclier (peltate), car Tropaeolum se retrouve dans le mot latin tropaeum qui signifie « trophée » et était primitivement «un tronc d’arbre auquel on suspendait des boucliers et armes appartenant au vaincu en signe de victoire».
Afin de limiter les dégâts commis par les pucerons, nombre de personnes pratiquant le jardinage biologique et la permaculture plantent des capucines, à proximité du potager notamment. Les capucines ont effectivement pour particularité d'attirer très fortement le puceron noir de la fève. Rapidement, les capucines se couvrent de ces insectes piqueurs et suceurs, tandis que les plantes avoisinantes restent intactes (si toutefois il s'agit bien de la même espèce de pucerons). La capucine est donc une « plante relais[1] ».
Il suffit alors de sacrifier les capucines en les brûlant. Alternativement, il est possible de laisser les pucerons sur les capucines, si ces dernières sont assez nombreuses, afin de laisser un garde-manger aux auxiliaires (par exemple, les coccinelles, les syrphes ou les chrysopes), et attendre l'équilibre écologique. Plus durable, car visant à augmenter la résilience de l'agrosystème considéré, ce type de gestion qui s'inscrit dans la lutte biologique par conservation permet de gérer in situ les ravageurs comme les pucerons.
Elles sont souvent plantées à proximité d'autres plantes pour les protéger contre le moucheron blanc[réf. nécessaire].
Ses qualités décoratives liées à une croissance rapide en font une plante grimpante très appréciée pour monter le long des palissades, pergolas et autres treillages de jardin aménagés ainsi en brise-vue. Elle permet notamment de cacher rapidement une construction dans le jardin, comme un composteur. Elle peut aussi être utilisé comme plante rampante.
La capucine est une fleur qui pousse assez rapidement, selon le climat dans lequel elle est plantée.
En gastronomie, les feuilles et les fleurs de la grande capucine sont ajoutées crues aux salades, sauces et mayonnaise. Elles ont une saveur piquante et aromatique qui n'est pas sans rappeler celle du cresson alénois. Les boutons floraux et les jeunes fruits sont parfois conservés dans du vinaigre et ont eux aussi un goût piquant. De cette manière, il est possible de faire un semblant de câpres.
« Il y a aussi des Capres Capucines ou Nasturées, qui sont des boutons à fleur d'une planter annuelle assez connuë :On les prend avant qu'ils s'épanouissent, & on les confit de même.
La manière de le faire à l'égard des unes & des autres est de les mettre dans un pot avec quelques poignées de sel raisonnablement : vous y ajoûterez du Poivre concassé, & quelques clous de Girofle si vous voulez ; & vous verserés par-dessus du vinaigre & de l'eau, c'est-à-dire, sur deux pintes de vinaigre, une d'eau ; il faut que vos Capres baignent, & de cette façon elles seront fort agreables, tant en Potage qu'en Salade pendant l'Hiver. »
— François Massiallot, Nouvelle Instruction pour les Confitures, les liqueurs, et les fruits, 1692, Chapitre XV Des Melons, Capres & Cornichons, pp. 419-420
« On fait avec les boutons de capucine, une confiture au vinaigre fort agréable, qui sert pour les salades d'hiver ; on emploie les fleurs de la grande capucine pour garnir les salades ; elles réjouissent tout-à-la-fois le goût et la vue. »
— Dictionnaire des plantes alimentaires (...). Tome premier, 1803, p. 190.
Il existe de nombreuses variétés qui se différencient par la couleur de la corolle qui va du pourpre le plus foncé au jaune le plus clair, avec ou sans taches diverses et variées.
.jpg)
_-_Flor.jpg)
.jpg)
La capucine est riche en vitamine C et a des propriétés antiseptique, stimulante, expectorante et diurétique.[réf. nécessaire]
La plante contient un glucosinolate (la glucotropaeoline) et une enzyme, la myrosinase, qui hydrolyse le premier en thiocyanates, isothiocyanates et nitriles, molécules présentant une activité toxique contre les insectes herbivores, pathogènes et autres microorganismes. Les isothiocyanates sont en plus anticancéreux. (Wielanek M. et Urbanek H., 2009).
En phytothérapie, la capucine aurait[réf. nécessaire] des effets :
Tropaeolum majus
La Grande Capucine ou Capucine (Tropaeolum majus) est une plante herbacée vivace, de la famille des Tropaéolacées et du genre Tropaeolum. Cette plante ornementale et comestible est probablement un hybride originaire d'Amérique du Sud. Elle a été introduite en France, où elle est cultivée comme une annuelle, en provenance du Pérou à la fin du XVIIe siècle.
Dragoljub (ili kapucinka;[1] Tropaeolum majus), samonikla začinska i aromatična biljka koja pripada malenoj porodici Tropaeolaceae. Ova porodica porijeklom je iz Južne Amerike, a vrsta Tropaeolum majus rasprostranjena je kod nas duž Jadranske obale, budući da dragoljub voli najviše topla i sunčana mjesta, a ima je i po svjetlim bukovim šumama i gajevima.
Cijela biljka je jestiva i sadrži vitamin C. i jedan je od najjačih prirodnih antibiotika čije stvaranje omogučava sastojak poznatog kao glikozid. Djeluje i antifungicidno, antiseptički i antibakterijski. Na Andama je primjenjuju kao sredstvo za dezinfekciju rana i lječenje.
Sjemenke su joj velike. Vitice za penjanje nema pa uglavnom puže po tlu, a može narasti i do dva metra.[2]
Tropaeolum majus, Kilkennny, Irska.
list, St. Andrew's Sewanee School herb garden
Tropaeolum majus, Jeondeunsa, Koreja
Tropaeolum majus
Tropaeolum majus
Tropaeolum majus
Tropaeolum majus, Maui, Kula Experiment Station
Tropaeolum majus
Tropaeolum majus u salati
Dragoljub na poštanskoj marci Ukrajine.
Dragoljub (ili kapucinka; Tropaeolum majus), samonikla začinska i aromatična biljka koja pripada malenoj porodici Tropaeolaceae. Ova porodica porijeklom je iz Južne Amerike, a vrsta Tropaeolum majus rasprostranjena je kod nas duž Jadranske obale, budući da dragoljub voli najviše topla i sunčana mjesta, a ima je i po svjetlim bukovim šumama i gajevima.
Cijela biljka je jestiva i sadrži vitamin C. i jedan je od najjačih prirodnih antibiotika čije stvaranje omogučava sastojak poznatog kao glikozid. Djeluje i antifungicidno, antiseptički i antibakterijski. Na Andama je primjenjuju kao sredstvo za dezinfekciju rana i lječenje.
Sjemenke su joj velike. Vitice za penjanje nema pa uglavnom puže po tlu, a može narasti i do dva metra.
Tropaeolum majus, Kilkennny, Irska.
list, St. Andrew's Sewanee School herb garden
Tropaeolum majus, Jeondeunsa, Koreja
Tropaeolum majus
Tropaeolum majus
Tropaeolum majus
Tropaeolum majus, Maui, Kula Experiment Station
Tropaeolum majus
Tropaeolum majus u salati
Dragoljub na poštanskoj marci Ukrajine.
Turkowska kraska (Tropaeolum majus) je rostlina ze swójby kraskowych rostlinow (Tropaeolaceae).
Turkowska kraska (Tropaeolum majus) je rostlina ze swójby kraskowych rostlinow (Tropaeolaceae).
Il nasturzio (Tropaeolum majus L., 1753) è una pianta della famiglia Tropaeolaceae, originaria del Perù.[1]
Nel Seicento, la pianta fu importata dagli europei ed anche utilizzata contro la carenza di vitamina C (scorbuto). Al nasturzio sono oggi attribuite, in erboristeria, proprietà antibatteriche.
La specie è perenne in Sudamerica; in Europa ne sono coltivati diversi ibridi. Si tratta per lo più di coltivazione annuale, dato che è abbastanza sensibile al gelo. Tuttavia è possibile incontrarlo allo stato selvatico presso le zone della macchia mediterranea (Liguria, Italia Centro-Meridionale, Albania, Grecia, Spagna Meridionale ecc.), dove è riuscito a stabilirsi grazie alla sua adattabilità (lo si può incontrare anche presso i cigli delle strade), e ad alcune caratteristiche in comune del clima mediterraneo con quello tropicale, di cui la specie è originaria.
I suoi fiori sono apprezzati per il valore ornamentale: sono di diversi colori compresi tra il crema, il giallo, l'arancione ed il rosso. Il nasturzio apprezza una posizione soleggiata ed un terreno non troppo ricco. È usato come pianta pendente, strisciante o rampicante. Attualmente ne esistono due varietà: quella nana e quella rampicante. La varietà nana si adatta meglio nei vasi e cresce di meno rispetto a quella rampicante che invece cresce di più e necessita di un vaso di dimensioni medio-grande.
Una particolarità botanica del nasturzio sta senz'altro nella capacità idrorepellente delle foglie: infatti, l'acqua che arriva in contatto con le piante non le bagna, ma forma dei goccioloni che rotolano sul lembo della foglia fino a cadere: si tratta del cosiddetto effetto loto (osservato appunto anche nel fiore di loto)[2].
Tutte le parti della pianta sono commestibili, di sapore vagamente simile a quello del crescione, pianta della famiglia delle Cruciferae. La somiglianza nel sapore sta nel fatto che le Cruciferae e le Tropeolaceae sono due famiglie relativamente vicine tra di loro, anche per le sostanze chimiche che sono sintetizzate in queste piante. Il frutto del nasturzio, di sapore simile a quello di foglie e fiori, è usato talvolta come un surrogato del cappero,[3] anche se i pareri sulle qualità di questa pianta in gastronomia sono discordi. Le foglie sono utilizzate per insaporire i cibi, specie i primi piatti, dato il loro sapore leggermente piccante.
I fiori sono spesso utilizzati come ingrediente ornamentale per le insalate o come condimento per i piatti saltati in padella. Questi contengono circa 130 mg di vitamina C per 100 grammi,[4] circa lo stesso ammontare contenuto nel prezzemolo.[5] Inoltre, contengono fino a 45 mg di luteina per 100 grammi,[6] ovvero la maggiore quantità mai riscontrata in ogni pianta commestibile.
Il nasturzio (Tropaeolum majus L., 1753) è una pianta della famiglia Tropaeolaceae, originaria del Perù.
Nel Seicento, la pianta fu importata dagli europei ed anche utilizzata contro la carenza di vitamina C (scorbuto). Al nasturzio sono oggi attribuite, in erboristeria, proprietà antibatteriche.
Didžioji nasturtė (lot. Tropaeolum majus, angl. Common nasturtium,vok. große Kapuzinerkresse) – nasturtinių šeimai (Tropaeolaceae), nasturčių genčiai (Tropaeolum) priklausantis augalas.
Tai vienametės arba daugiametės žolės su mėsingais, gausiai šakotais stiebais. Lapai išsidėstę pražangiai, skydiški, dažniausiai su ilgais lapkočiais. Žiedai lapų pažastyse ant ilgų žiedkočių. Žydi birželio – spalio mėn.
De Oost-Indische kers (Tropaeolum majus) is een eenjarige, kruipende en soms klimmende, kruidachtige plant uit de familie Tropaeolaceae.
De gladde, grauwgroene bladeren herinneren aan een wapenschild. Dat heeft aan de naamgeving bijgedragen, want de botanische naam Tropaeolum is afgeleid van het Latijnse woord "tropaeum", waarmee een met wapens behangen boom als een teken van de overwinning werd aangeduid
Bloemen, bladeren en zaden zijn eetbaar en doen met hun scherpe smaak denken aan mierikswortel. De Oost-Indische kers wordt ook wel tot de specerijen gerekend. De bladeren kunnen ingezouten worden en de bloemknoppen en groene vruchten kunnen worden gemarineerd.
De Oost-Indische kers trekt bladluis aan, evenals de rups van het klein- en groot koolwitje, waardoor deze plant goed ingezet kan worden om de luizen en rupsen weg te houden van andere planten of groenten, zoals groene savooiekool.
Een verwante soort is de knolcapucien (Tropaeolum tuberosum), die als voedselgewas vooral in Zuid-Amerika wordt gegeten.
Mediabestanden die bij dit onderwerp horen, zijn te vinden op de pagina Tropaeolum majus op Wikimedia Commons. De Oost-Indische kers (Tropaeolum majus) is een eenjarige, kruipende en soms klimmende, kruidachtige plant uit de familie Tropaeolaceae.
De gladde, grauwgroene bladeren herinneren aan een wapenschild. Dat heeft aan de naamgeving bijgedragen, want de botanische naam Tropaeolum is afgeleid van het Latijnse woord "tropaeum", waarmee een met wapens behangen boom als een teken van de overwinning werd aangeduid
Nasturcja większa (Tropaeolum majus L.) – gatunek rośliny z rodziny nasturcjowatych (Tropaeolaceae). Pochodzi z Ameryki Południowej, jednak obecnie nie rośnie tam już dziko, znana jest jedynie z uprawy[2]. Czasami dziczeje z upraw. Jako zdziczała z upraw występuje na Wyspach Juan Fernandez położonych na zachód od Chile. Spotyka się także nasturcję zdziczałą na Maderze, w różnych częściach Europy, w Chinach i Brazylii. Do Europy Środkowej przywiózł ją Holender Bewering w roku 1684. W Polsce jest uprawiana jako roślina ozdobna.
Jest byliną, ale w Polsce ze względu na klimat uprawiana jest jako roślina jednoroczna. Uprawiana jest głównie przez wysiew owoców. Sieje się je zazwyczaj pod koniec kwietnia lub w maju kupkami po 2–3 owoce, wprost do gruntu, w rozstawie 30-40 × 25 cm. Nie ma specjalnych wymagań co do gleby i nie wymaga nawożenia. Jeżeli rośnie w żyznej i dobrze nawożonej glebie wyrasta bardzo bujnie, ale kwitnie wówczas słabo. Może rosnąć zarówno w pełnym słońcu, jak i w półcieniu[4].
Nasturcja większa (Tropaeolum majus L.) – gatunek rośliny z rodziny nasturcjowatych (Tropaeolaceae). Pochodzi z Ameryki Południowej, jednak obecnie nie rośnie tam już dziko, znana jest jedynie z uprawy. Czasami dziczeje z upraw. Jako zdziczała z upraw występuje na Wyspach Juan Fernandez położonych na zachód od Chile. Spotyka się także nasturcję zdziczałą na Maderze, w różnych częściach Europy, w Chinach i Brazylii. Do Europy Środkowej przywiózł ją Holender Bewering w roku 1684. W Polsce jest uprawiana jako roślina ozdobna.
Tropaeolum majus L. é uma planta da família das Tropaeolaceae[1] com distribuição natural nas regiões e elevada altitude dos Andes, desde a Bolívia à Colômbia. A espécie é utilizada como planta ornamental em parques e jardins das regiões subtropicais temperadas de todo o mundo, estando naturalizada em múltiplas dessas regiões.[2][3] Existem numerosos cultivares, incluindo híbridos, com colorações florais distintas. Também tem vindo crescentemente a ser utilizada para fins alimentares e como planta medicinal. A espécie é conhecida por diversos nomes comuns, entre os quais cinco-chagas, capuchinha, bico-de-papagaio, capuchinho, mastruço-do-peru, flor-de-chagas, nastúrcio, agrião-do-méxico, chaguinha, agrião-da-índia e mastruço.[4]
A espécie T. majus é planta herbácea anual de pequeno porte (caméfito), com ramos rasteiros e retorcidos, ligeiramente suculenta, trepadora ou rastejante. Apresenta um aroma característico, mais intenso nos caules e folhas, ausente das flores. As flores e as folhas apresentam um sabor picante, similar ao do Lepidium sativum (agrião).
As folhas são suborbiculares, peltadas, de 3–10 cm de diâmetro, glabras, inteiras ou com as margens undulados. Os pecíolos são longos, com 15–20 cm de comprimento.
A flores ocorrem em longos pedúnculos, com 10–20 cm de comprimento, com 5 sépalas com 15–18 mm de comprimento e 8–9 mm de largura, de coloração verde-amarelada, com um esporão de 25–35 mm de comprimento. As pétalas são 5, desiguais, inteiras ou unduladas, amarelas a vermelhas, com linhas e pontos amarelos iregulares, as pétalas superiores afiladas, com 30–40 mm de comprimento, as inferiores com 15–20 mm de comprimento e de largura, com uma unha com 12–15 mm de comprimento, ciliada. Os carpelos com 10 mm de comprimento quando em fruto, com aduelas rugosas.[5][6]
Existem numerosas variedades cultivadas, frequentemente assilvestradas, com flores que vão da cor vermelha a branca, sendo mais frequentes as variedades de flores alaranjadas e amarelas. As flores podem ser usadas na culinária[7] e os frutos são utilizados na confecção de conservas, mas a planta inteira é comestível, crua ou cozida, frequentemente em saladas.[8]
A planta contém um óleo essencial, rico em tiocianato de benzilo e glucotropeolina, ao qual são atribuídos efeitos antibióticos, sendo utilizado em medicina tradicional em casos de infecções das vias urinárias, nefrite e gripes. As folhas são também ricas em ácido ascórbico, isoquercitrina e helenina, sendo utilizadas maceradas no tratamento de hematomas.
O seu fruto é preferido pelas maritacas.
A espécie Tropaeolum majus foi descrita por Carolus Linnaeus e publicado em Species Plantarum 1: 345. 1753.[5] A etimologia do nome genérico deriva do grego Τροπαιον (tropaion), "pequeno troféu", devido à disposição das folhas e flores.[9] O epíteto específico majus deriva do vocábulo latino que significa "o maior".
A espécie foi introduzida na Europa pelos jesuítas no século XVI, dando notícia da sua utilização culinária, tanto das folhas como das flores. O botânico Rembert Dodoens cultivou-a no seu jardim em 1600.
Nos altiplanos da Bolívia e na região andina existe a espécie Tropaeolum tuberosum, que produz tubérculos do tamanho de uma castanha, flores de bela coloração carmesim, cuja altura não ultrapassa os 50 cm. Estes tubérculos têm um sabor áspero muito acentuado, sendo um alimento bastante consumido.
A espécie apresenta grande variabilidade morfológica, do que resultou uma rica sinonímia taxonómica:
Tropaeolum majus L. é uma planta da família das Tropaeolaceae com distribuição natural nas regiões e elevada altitude dos Andes, desde a Bolívia à Colômbia. A espécie é utilizada como planta ornamental em parques e jardins das regiões subtropicais temperadas de todo o mundo, estando naturalizada em múltiplas dessas regiões. Existem numerosos cultivares, incluindo híbridos, com colorações florais distintas. Também tem vindo crescentemente a ser utilizada para fins alimentares e como planta medicinal. A espécie é conhecida por diversos nomes comuns, entre os quais cinco-chagas, capuchinha, bico-de-papagaio, capuchinho, mastruço-do-peru, flor-de-chagas, nastúrcio, agrião-do-méxico, chaguinha, agrião-da-índia e mastruço.
Tropaeolum majus (Condurul doamnei, Caneluța, Conduraș sau Lumidrag) este o plantă cu flori din familia Tropaeolaceae, originară din America de Sud din zona Munților Anzi fiind întâlnită din Bolivia până în Columbia. Își are probabil originile în specii precum T. minus, T. moritzianum, T. peltophorum şi T. peregrinum.[1][2]
Este o planta anuala agațatoare, care ajunge in inalțime pana la 2 m. Frunzele sunt mari, aproape circulare, având un diametru de 3–15 cm, de culoare verde inchis deasupra, verde deschis dedesubt; frunzele au limbul aproape rotund, susținute de petioluri lungi. Florile sunt galbene, roșii sau portocalii, asimetrice si frumos pintenate. In locuri insorite se inalța deasupra frunzelor, pe cand la umbra raman sub ele. Inflorește mai abundent intr-un sol sarac, nisipos, solul prea bogat favorizand dezvoltarea frunzelor in detrimentul florilor. Inflorește din iunie pana in octombrie. Florile au un diametrul de 2,5–6 cm, cu cate 5 petale, 8 stamine („Florile din gradina mea” - Elena Selaru, 1975, Bucuresti, Editura "Ceres"). Fructul are 2 cm lungime, este tri-segmentat, fiecare segment cuprinzand o samanța de 1–1,5 cm lungime.[3][4]
Este des cultivată, atât ca plantă ornamentală, cât și ca plantă medicinală. Este cultivată în România ca plantă ornamentală, în grădini.
Condurașii sunt cultivați în scop decorativ. De asemenea, pot fi folosite frunzele și fructele în scop culinar. Frunzele pot fi folosite în salate, având un gust piperat. Semințele sunt de asemenea comestibile și pot fi folosite ca substitut pentru capere.[5]
Dedesuptul unei frunze
Floare taiata pentru a se vedea structura
Fruct imatur
Tropaeolum majus (Condurul doamnei, Caneluța, Conduraș sau Lumidrag) este o plantă cu flori din familia Tropaeolaceae, originară din America de Sud din zona Munților Anzi fiind întâlnită din Bolivia până în Columbia. Își are probabil originile în specii precum T. minus, T. moritzianum, T. peltophorum şi T. peregrinum.
Kapucínka väčšia (lat. Tropaeolum majus) je rastlina z čeľade kapucínkovité (Tropaeolaceae).
Pochádza z Južnej Ameriky, do Európy bola introdukovaná v 17. storočí ako okrasná rastlina.[1]
Pre liečivé účinky sa zbiera semeno. Obsahuje glukotropeolín, mastný olej a bielkoviny. Ako antibiotikum pôsobí proti mikroorganizmom rodov Staphylococcus, Proteus, Streptococcus a Salmonella. kvety a listy sa na jar zbierajú ako šalát.[1]
Kapucínka väčšia (Tropaeolum majus)
Kvet kapucínky väčšej
List kapucínky väčšej
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Kapucínka väčšia
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Kapucínka väčšia
Kapucínka väčšia (lat. Tropaeolum majus) je rastlina z čeľade kapucínkovité (Tropaeolaceae).
Pochádza z Južnej Ameriky, do Európy bola introdukovaná v 17. storočí ako okrasná rastlina.
Pre liečivé účinky sa zbiera semeno. Obsahuje glukotropeolín, mastný olej a bielkoviny. Ako antibiotikum pôsobí proti mikroorganizmom rodov Staphylococcus, Proteus, Streptococcus a Salmonella. kvety a listy sa na jar zbierajú ako šalát.
Velika kapucinka (znanstveno ime Tropaeolum majus) je zdravilna rastlina iz družine kapucinovk, ki izvira iz Južne Amerike.
Velika kapucinka je samonikla v Andih od Bolivije do Kolumbije. Izvor rastline ni povsem jasen, najverjetneje pa so jo vzgojili s križanjem rastlin T. minus (mala kapucinka), T. moritzianum, T. peltophorum ter T. peregrinum[1][2].
V naravi zraste do 1 metra visoko, ob opori pa lahko doseže do 5 metrov dolžine[3]. Listi so veliki in nepravilno okrogli, v premeru merijo med 3 in 15 cm. Po zgornji strani so modrikasto zeleni in imajo voskasto površino. Spodnja stran listov je svetlo zelena, od peclja navzven pa se po listu širijo listne žile. Listi so nasajeni na 5 do 30 cm dolge peclje. Cvetovi so sestavljeni iz petih prostih venčnih listov in v premeru merijo med 2,5 in 6 cm. V njih je osem prašnikov. Običajno so cvetovi oranžno rumeni, rdeči ali rdečkasto rjavi. Proti steblu se zožujejo kot žebelj, na nasprotni strani pa je od 2,5 do 3 cm dolga ostroga, v kateri je nektar. Plodovi so sestavljeni iz treh delov, v vsakem od njih pa je po eno 1 do 1,5 cm dolgo seme. Plod v premeru meri okoli 2 cm[4][5].
Danes je velika kapucinka pogosta okrasna rastlina, ki jo ponekod vzgajajo tudi za namene tradicionalne medicine. Kapucinka ima užitne liste in cvetove, ki jih ponekod jedo v solati. Užitna so tudi semena, ponekod jih uporabljajo kot nadomestek kapram[6].
Velika kapucinka je bila ponekod po svetu razglašena za invazivno vrsto. Kot invazivna je označena na Havajih, Otoku Lorda Howa in na Novi Zelandiji[5].
V Peruju kapucinko tradicionalno uporabljajo za preprečevanje okužb ran. Kasneje so dokazali, da vsebuje učinkovine, ki zavirajo razvoj bakterij. Eterično olje kapucinke vsebuje fitoncid, ta pa razkužuje in preprečuje razvoj bakterij. Z eteričnim oljem rastline, ki jo je najbolje nabirati med junijem in septembrom, se zdravi vnetje dihal ter vnetju mehurja. Pomagala naj bi tudi pri gripi in pljučnih glivičnih obolenjih[3].
Spodnja stran lista
Prerezan cvet
Nezrel plod
Velika kapucinka (znanstveno ime Tropaeolum majus) je zdravilna rastlina iz družine kapucinovk, ki izvira iz Južne Amerike.
Indiankrasse, Tropaeolum majus L. är en art i familjen krasseväxter. Arten finns inte vild, utan tros ha uppkommit kultur i Peru. Indiankrasse skall inte blandas ihop med smörgåskrasse (Lepidium sativum) som tillhör en annan familj, korsblommiga.
Indiankrasse kom till Europa med spanska upptäcktsresande under 1500-talet och då under namnet "Perus eldröda blomma", för att understryka ursprungslandet. Då indiankrasse ansågs reta sexualdriften har den även blivit kallad kärleksblomma. Andra medicinska åkommor som ansågs kunna botas var skoskav, snuva och barnlöshet. Carl von Linné skrev följande om krasse; "När thet hönset gifvet wärper dhe mycket".
Indiankrasse är ätbar och med intensiv krassesmak i blommorna.
Blomman kan ibland, särskilt vid skymningen, se ut att ge ifrån sig små blixtar.[1] Fenomenet kallas Das Elisabeth Linné-Phänomen (Elisabeth Linné fenomenet) efter Carl von Linnés dotter, Elisabeth Christina von Linné,[2] som var den första att besrkiva fenomenet i sin artikell i Kungliga Vetenskapsakademins Handlingar 1762.[3]
Förr trodde man att det var ett elektriskt fenomen, men numer anser man att det är en reaktion av optisk karaktär i det mänskliga ögat. Att det beror på kontrasten mellan den orangea färgen mot grönskan omkring den.[2]
Sorterna delas vanligen in i två undergrupper, slingerkrasse och buskkrasse beroende på växtsättet.
Indiankrasse, Tropaeolum majus L. är en art i familjen krasseväxter. Arten finns inte vild, utan tros ha uppkommit kultur i Peru. Indiankrasse skall inte blandas ihop med smörgåskrasse (Lepidium sativum) som tillhör en annan familj, korsblommiga.
Indiankrasse kom till Europa med spanska upptäcktsresande under 1500-talet och då under namnet "Perus eldröda blomma", för att understryka ursprungslandet. Då indiankrasse ansågs reta sexualdriften har den även blivit kallad kärleksblomma. Andra medicinska åkommor som ansågs kunna botas var skoskav, snuva och barnlöshet. Carl von Linné skrev följande om krasse; "När thet hönset gifvet wärper dhe mycket".
Indiankrasse är ätbar och med intensiv krassesmak i blommorna.
У Словнику українських наукових і народних назв судинних рослин Ю. Кобіва для цього виду наведені 18 синонімів[1]. З них найпоширенішим варіантом є насту́рція або насту́рція вели́́ка, а також близькі до неї насту́рка, турчин. Ці назви могли утворитися як запозичення із російської мови, де цю рослину називають «настурцією», але більш ймовірно, що вони вказують на схожість із неспорідненим видом — лікарською настурцією, яка має такі ж як у красолі великої гострі на смак листки, що їх споживають як овоч. На правильність цієї версії вказують й інші народні назви, які уподібнюють красолю велику до різноманітних рослин із їстівними листками, бутонами, квітами: жеря́вка бі́льша — вказівка на жеруху лучну; ка́перси, капуци́ни — вказівка на каперці колючі, чиї пуп'янки у маринованому вигляді називають «капуцинами»[2]; табачко́вий цвіт — вірогідно, вказівка на тютюн, хоча ця схожість обмежується винятково декоративними якостями. Точне походження назв ґаро́фія, красо́лька, красу́лька, красу́лі, карасо́ля панова́, панова́, паня́нка не відоме: деякі з них вони можуть вказувати на привабливість квіток (від слова «краса») або на вишуканість їхньої форми в порівнянні зі звичайними виткими квітами. Подібним чином утворилася назва кручених паничів, які набагато привабливіші від польової берізки.
Багаторічна трав'яниста рослина заввишки 20-250 см, яку культивують переважно як однорічну. Єдине стебло м'ясисте, соковите, гладке, розгалужене, витке, проте, остання ознака у культурних рослин сильно варіює разом із розміром. Відповідно, одні сорти можуть мати відносно міцні й короткі (20-70 см), прямостоячі стебла, що надають рослинам кущистого вигляду, інші — типові ліани із довгим (50-250 см), слабким стеблом, що полягає або чіпляється за сусідні рослини. Листки завширшки 3-15 см черешкові, круглі (часто нерівнобічні), щитоподібні, цілокраї, рідше — невиразно лопатеві, із добре помітними білуватими жилками. Листкові черешки завдовжки 5-30 см. Верхній бік листків зелений, нижній, так само як і стебла, світліший. Поверхня листків має водовідштовхуючу властивість.
Квітки завширшки 2,5-6 см поодинокі, пазушні, двостатеві, зигоморфні, зі слабким приємним ароматом. Листочків оцвітини п'ять, вони вільні, з них три нижні мають бахромчастий зів; серед культурних рослин трапляються особини із повними квітками. Шпорець довгий, дещо вигнутий. Дикі особини мають квітки помаранчевого кольору, у культурних забарвлення може бути від темно-червоного до блідо-жовтого, майже білого, причому у сортових рослин нерідко при основі пелюсток бувають плями контрастного відтінку (як правило, темно-червоного на світлому тлі). Тичинок вісім, вони розташовані у двох рядах по чотири штуки. Гінецей утворений трьома плодолистками із ниткоподібним стовпчиком. У квіток красолі великої описано явище так званого вечірнього спалаху, коли квітки на заході сонця починають виглядати особливо яскравими, наче спалахують.
Плоди тригнізді, розпадаються на однонасінні кістянкоподібні плодики[3]. При низькій фертильності у можуть зав'язатися не три, а один-два плодики. У недостиглому вигляді плоди не надто тверді, світло-зелені, із невиразно скульптурованою поверхнею, стиглі набувають білувато-жовтого вигляду, стають сухими і твердими (хоча їхня оболонка не міцна). Довжина плодів становить близько 2 см, ширина — 1-1,5 см. Насінини із великим зародком і сім'ядолями[3]. В 1 г міститься 10-20 насінин[4].
Усі зелені частини красолі великої, частково, пуп'янки й недостиглі плоди мають характерний запах, відчутний лише при розтиранні, і гострий смак, обумовлений наявністю в них мірозину[3]. Крім того, в усіх частина рослини знайдено глікозид глікотропеолін, який під дією ферментів перетворюється на тропеолін — головну складову ефірної олії красолі. Зелені частини рослини містять алкалоїди (до 0,1 %), дубильні речовини, аскорбінову кислоту (вітамін С), слиз тощо. Квітки багаті на каротин. У насінні виявлений високоактивна, але нестійка антибіотична речовина.
Батьківщиною цієї рослини є Анди, де вона зростає від теренів Колумбії та Перу до півночі Болівії. Як декоративна культура вона поширена в усіх субтропічних та помірних зонах Земної кулі. В Україні її вирощують у всіх, без винятку, регіонах. У штатах США із м'яким кліматом (Каліфорнії, Нью-Йорці, Пенсильванії, Нью-Гемпширі, Массачусетсі, Коннектикуті) культурні рослини здичавілі і утворили стійкі популяції.
Красоля велика — світло- та теплолюбна рослина, яка нестійка до посухи, але й надмірного зволоження не любить. Віддає перевагу помірно зволоженим, дренованим, доволі поживним ґрунтам. Особливо чутлива до вмісту у ґрунті фосфору, добре реагує на внесення фосфатних добрив, водночас, надлишок свіжої органіки й азоту взагалі стимулює утворення зеленої маси, але пригнічує цвітіння[4].
Розмножується винятково насінням. Цвітіння тривале за рахунок великої кількості квітів, утворюваних однією особиною. На широті України воно відбувається із червня до жовтня. Квіти запилюють комахи, переважно мухи, бджоли, джмелі[3]. Плоди достигають у липні-жовтні. Трохи недозрілі насінини можуть достигнути після збору. Схожість вони зберігають до 4 років.
За спостереженнями у культурі красолю велику вражають різноманітні хвороби: бактеріальне в'янення, сіра гниль, плямистість, іржа й мозаїка. На її листках паразитують мінери, павутинні кліщі, хрестоцвітні блошки, капустяна міль, попелиці. Серед паразитів цього виду також відмічені гусінь біланів, земледухи[4].
Красолю велику культивують із 1684 року. Спочатку люди звернули увагу на її великі показні квіти і почали прикрашати нею садки. Оскільки теплолюбна уродженка Південної Америки в Європі зимувати не могла, на цьому континенті (а згодом і по всьому світу) її вирощували як однорічну рослину. У квітникарстві застосування красолі вельми широке. Низькорослі «кущові» сорти висаджують у квітниках, бордюрах, рідше — у горщиках, кашпо або ящиках на балконах. Втім, для декорування стін, парканів, альтанок, контейнерів частіше використовують виткі сорти, стебла яких, спадаючи або підіймаючись по опорі, утворюють суцільну зелену стіну, поцятковану яскравими вогниками квітів. Шляхом гібридизації красолі великої зі спорідненою Tropaeolum peltophorum отримано новий вид — красолю культурну (Tropaeolum × cultorum)[4].
В країнах європейської культури здавна вживали красолю у їжу. Для цього використовували свіжі листки і квіти. Листки додавали до салатів, сендвічів як гостру приправу чи листковий овоч, квітки використовували так само, але більше для прикраси. Крім того, заготовляли щільні пуп'янки і недостиглі (зелені) плоди, які маринували і споживали подібно до каперців: як закуску чи приправу до супів, соусів тощо. В Англії на подрібнених квітках настоювали оцет, отримуючи приправу зі своєрідним смаком[3].
У народній медицині застосовують листки і насіння красолі великої. Настоянку або сік свіжих листків вживають при бронхіті, ангіні та інших запаленнях дихальних шляхів; відвар листків та насіння, потовчене із цукром, діють сечогінно, тому їх радять вживати при запаленнях нирок і сечовивідних шляхів. Завдяки великому вмісту вітаміну C у листках та каротину (провітаміну A) у квітках препарати цієї рослини покращують обмінні процеси в організмі людини, в минулому нею навіть лікували цингу. Разом з тим, великий вміст аскорбінової кислоти і подразнюючих речовин може спричинити загострення шлункових хвороб. Нещодавні дослідження виявили, що ефірна олія красолі великої здатна розширювати судини і покращувати кровозабезпечення серцевого м'яза, що робить її перспективною для застосування у кардіологічній практиці. Бензилгірчична олія, виділена із цього виду, має цитотоксичну дію, що відкриває шлях до вивчення протипухлинних властивостей красолі великої.
За даними сайту The Plant List для цього виду існують наступні наукові синоніми:
Tropaeolum majus (trong tiếng Anh gọi là garden nasturtium, Indian cress, hay monks cress) là một loài thực vật có hoa trong họ Tropaeolaceae, bắt nguồn từ dãy Andes. Chúng đã thích ứng với môi trường một số nơi ở Hoa Kì (California, New York, Pennsylvania, New Hampshire, Massachusetts, Connecticut và Virginia),[3][4] châu Âu (như Gibraltar),[5] cùng những nơi khác.[3] Dạng trồng của loài này có nguồn gốc lai, với các loài bố mẹ có lẽ là T. minus, T. moritzianum, T. peltophorum, và T. peregrinum.[6][7]
Bài viết liên quan đến bộ Cải này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn.
Tropaeolum majus (trong tiếng Anh gọi là garden nasturtium, Indian cress, hay monks cress) là một loài thực vật có hoa trong họ Tropaeolaceae, bắt nguồn từ dãy Andes. Chúng đã thích ứng với môi trường một số nơi ở Hoa Kì (California, New York, Pennsylvania, New Hampshire, Massachusetts, Connecticut và Virginia), châu Âu (như Gibraltar), cùng những nơi khác. Dạng trồng của loài này có nguồn gốc lai, với các loài bố mẹ có lẽ là T. minus, T. moritzianum, T. peltophorum, và T. peregrinum.
Настурция издавна применяется в кулинарии. Свежие листья, твёрдые цветочные почки, недозрелые зелёные семена отличаются острым вкусом; употребляются в качестве приправы к салатам, мясным, овощным и яичным блюдам. Цветочные почки и зелёные плоды маринуют с укропом и уксусом для замены каперсов. Распустившиеся цветы применяют в виде гарнира. В Новой Зеландии свежие листья используют в качестве витаминного салата и для получения витаминных экстрактов.
Водный настой травы применяли в народной медицине при лечении цинги, при анемии, кожных сыпях и мочекаменной болезни. Отвар травы с мёдом употребляли при молочнице и других заболеваниях полости рта в виде полоскания. В народной медицине Америки сок из листьев настурции употребляли наружно при кожном зуде и чесотке, а также как средство для укрепления волос, а настой цветков — внутрь при болезнях сердца, гипертонии. В немецкой народной медицине сок настурции применяли при хроническом катаре бронхов, а спиртовую настойку смеси листьев настурции и крапивы жгучей употребляли для втираний как средство, усиливающее рост волос.
Настурция очень декоративна. Высокорослые ползучие формы служат для декорирования балконов, изгородей, низкорослые — для посадок группами, для бордюров, каменистых участков.
Вид Настурция большая входит в род Настурция (Tropaeolum) семейства Настурциевые (Tropaeolaceae) порядка Капустоцветные (Brassicales).
Настурция издавна применяется в кулинарии. Свежие листья, твёрдые цветочные почки, недозрелые зелёные семена отличаются острым вкусом; употребляются в качестве приправы к салатам, мясным, овощным и яичным блюдам. Цветочные почки и зелёные плоды маринуют с укропом и уксусом для замены каперсов. Распустившиеся цветы применяют в виде гарнира. В Новой Зеландии свежие листья используют в качестве витаминного салата и для получения витаминных экстрактов.
Водный настой травы применяли в народной медицине при лечении цинги, при анемии, кожных сыпях и мочекаменной болезни. Отвар травы с мёдом употребляли при молочнице и других заболеваниях полости рта в виде полоскания. В народной медицине Америки сок из листьев настурции употребляли наружно при кожном зуде и чесотке, а также как средство для укрепления волос, а настой цветков — внутрь при болезнях сердца, гипертонии. В немецкой народной медицине сок настурции применяли при хроническом катаре бронхов, а спиртовую настойку смеси листьев настурции и крапивы жгучей употребляли для втираний как средство, усиливающее рост волос.
Настурция очень декоративна. Высокорослые ползучие формы служат для декорирования балконов, изгородей, низкорослые — для посадок группами, для бордюров, каменистых участков.
旱金蓮（學名：Tropaeolum majus）又名金蓮花，十字花目旱金蓮科旱金蓮屬植物，與另一個同名的金蓮花（Trollius chinensis，毛茛目毛茛科金蓮花屬）不同。旱金蓮原產於南美玻利維亞至哥倫比亞的安地斯山脈中。
在台灣俗稱的金蓮花，實際上是旱金莲。
这是一篇與植物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
旱金蓮（學名：Tropaeolum majus）又名金蓮花，十字花目旱金蓮科旱金蓮屬植物，與另一個同名的金蓮花（Trollius chinensis，毛茛目毛茛科金蓮花屬）不同。旱金蓮原產於南美玻利維亞至哥倫比亞的安地斯山脈中。
在台灣俗稱的金蓮花，實際上是旱金莲。
キンレンカ（金蓮花）は南米原産のノウゼンハレン科の一年草。別名をノウゼンハレン（凌霄葉蓮）ともいう。美しい花を観賞するためや茎葉や花をハーブとして食用にするために栽培される。学名はTropaeolum majus。2つの和名は黄色や橙色の花がノウゼンカズラに似て、葉はハスに似ることからつけられた。花言葉は「愛国心」。
ナスタチウム（英語Nasturtium）とも呼ばれるが、この名は正式にはオランダガラシ（クレソン）属を指す学名であって、似た味をもつために転用された通称である。
アンデス山脈などの熱帯高地原産のため25度を越える暑さに弱く、寒さにも強くはない。葉はハスなどに似て円形で中央付近に葉柄がつく。花は左右相称、花弁が5枚あり、後ろに細長い漏斗状の距があってここに蜜がたまる。花期は5月から11月頃と長く、花色はオレンジ、黄、赤、ピンク色など暖色系が中心。子房は3心皮からなり、果実は分果で3個に分かれ各1個の種子を含む。
花や若葉はサラダなどに入れて食用にでき、わずかにクレソンを思わせる辛味がある。また未熟の種子を塩漬けにしてケッパーの代りに使うこともある。
キンレンカ属には中南米原産の約80種の草本があり、花を観賞するためにT. peregrinum 、T. speciosum などが栽培される。T. tuberosumはいもを食用とするために栽培され、アンデス地方の一部ではMashuaと呼ばれる重要な作物である。
キンレンカ（金蓮花）は南米原産のノウゼンハレン科の一年草。別名をノウゼンハレン（凌霄葉蓮）ともいう。美しい花を観賞するためや茎葉や花をハーブとして食用にするために栽培される。学名はTropaeolum majus。2つの和名は黄色や橙色の花がノウゼンカズラに似て、葉はハスに似ることからつけられた。花言葉は「愛国心」。
ナスタチウム（英語Nasturtium）とも呼ばれるが、この名は正式にはオランダガラシ（クレソン）属を指す学名であって、似た味をもつために転用された通称である。
アンデス山脈などの熱帯高地原産のため25度を越える暑さに弱く、寒さにも強くはない。葉はハスなどに似て円形で中央付近に葉柄がつく。花は左右相称、花弁が5枚あり、後ろに細長い漏斗状の距があってここに蜜がたまる。花期は5月から11月頃と長く、花色はオレンジ、黄、赤、ピンク色など暖色系が中心。子房は3心皮からなり、果実は分果で3個に分かれ各1個の種子を含む。
花や若葉はサラダなどに入れて食用にでき、わずかにクレソンを思わせる辛味がある。また未熟の種子を塩漬けにしてケッパーの代りに使うこともある。
キンレンカ属には中南米原産の約80種の草本があり、花を観賞するためにT. peregrinum 、T. speciosum などが栽培される。T. tuberosumはいもを食用とするために栽培され、アンデス地方の一部ではMashuaと呼ばれる重要な作物である。
한련(旱蓮, 영어: garden nasturtium)은 한련과의 덩굴성 한해살이풀이다. 페루·브라질 원산으로 여러해살이풀이지만, 원예에서는 한해살이풀로 다룬다.
줄기는 길이 1.5 미터에 털이 없거나 있으며 조금 육질이다. 잎은 둥굴고 크며, 긴 잎자루 끝에 방패 모양으로 달린다. 9개의 잎맥이 잎자루에서 사방으로 퍼지고 잎맥 끝이 파진다. 꽃은 6월에 잎겨드랑이에서 긴 꽃자루가 나와 그 끝에 하나씩 달린다. 꽃색은 붉은색·오렌지색·크림색·노란색 등 다양하고, 씨앗은 9월에 영근다. 심피(心皮)는 3개이며 종자가 1개씩 들어 있고 성숙한 뒤에도 벌어지지 않는다. 번식은 종자로 하지만 덩굴을 잘라 꺾꽂이도 하며 금련화라고도 한다.
잎
붉은 꽃
노란 꽃
,_centro_de_Tallinn,_Estonia,_2012-08-05,_DD_01.JPG)
.png)
.png)
.jpg)
.png)
,_jard%C3%ADn_del_molino,_Sierra_de_San_Felipe,_Set%C3%BAbal,_Portugal,_2012-05-11,_DD_01.JPG)
,_centro_de_Tallinn,_Estonia,_2012-08-05,_DD_01.JPG)
.jpg)
