nimet breadcrumb-navigoinnissa
Melocactus és un gènere de la subtribu de les Cactines, Tribu Cèries, Família Cactàcies. Hi destaquen les arèoles floríferes, situades a l'àpex, amb una considerable proliferació de sedes i pèls.
Melocactus albicephalus
Melocactus andinus
Melocactus azureus
Melocactus bahiensis
Melocactus bellavistensis
Melocactus broadwayi
Melocactus caroli-linnaei
Melocactus concinnus
Melocactus conoideus
Melocactus curvispinus
Melocactus deinacanthus
Melocactus ernestii
Melocactus estevesii
Melocactus glaucescens
Melocactus grueberi
Melocactus harlowii
Melocactus horridus
Melocactus intortus
Melocactus lanssensianus
Melocactus lemairei
Melocactus levitestatus
Melocactus macracanthus
Melocactus matanzanus
Melocactus mazelianus
Melocactus neryi
Melocactus oreas
Melocactus pachyacanthus
Melocactus paucispinus
Melocactus perezassoi
Melocactus peruvianus
Melocactus praerupticola
Melocactus salvadorensis
Melocactus schatzlii
Melocactus smithii
Melocactus violaceus
Melocactus zehntneri
Melocactus és un gènere de la subtribu de les Cactines, Tribu Cèries, Família Cactàcies. Hi destaquen les arèoles floríferes, situades a l'àpex, amb una considerable proliferació de sedes i pèls.
Melocactus ist eine Pflanzengattung aus der Familie der Kakteengewächse (Cactaceae). Der botanische Name der Gattung leitet sich vom griechischen Substantiv μηλον melon für „Apfel“ oder „Melone“ ab und bezieht sich auf die Größe und Form des Pflanzenkörpers.
Die niedergedrückt kugelförmig bis zylindrisch wachsenden Arten der Gattung Melocactus erreichen Wuchshöhen von unter einem Meter. Die Triebe bestehen aus 8 bis 27 senkrechten Rippen, die nicht in Warzen oder Höcker gegliedert sind. Auf ihnen sitzen kleine bis große Areolen, aus denen 3 bis 21 (oder mehr) Dornen entspringen, die sich kaum in Mittel- und Randdornen unterscheiden lassen und die bei jungen Pflanzen manchmal gehakt sind. Nach dem Abschluss des vegetativen Wachstums in der Jugendphase bildet sich ein endständiges Cephalium heraus, das aus Wollhaaren und Borsten besteht.
Die kurzlebigen, kleinen Blüten erscheinen aus dem Cephalium. Sie sind röhrenförmig, rot bis rosafarben und kahl.
Die kurzen bis lang keulenförmigen, saftigen Früchte sind kahl. Sie können weiß, rosafarben, magenta oder rötlich sein und tragen einen ausdauernden Blütenrest. Die Früchte enthalten schwarze, kugel- bis eiförmige Samen.
Das Verbreitungsgebiet der Gattung Melocactus erstreckt sich vom Westen Mexikos südlich durch Mittelamerika bis nach Ekuador und in den Süden von Peru. Im Osten reicht es bis nach Venezuela sowie das östliche Brasilien und umfasst die Karibik.
Die Typusart der Gattung ist Cactus melocactus.
Zur Gattung Melocactus gehören die folgenden Arten:[1]
Die Gattung umfasst folgenden Arten:[2]
Arten der Gattung Melocactus gehören zu den ersten Kakteenarten, die nach Europa gelangten. Eine frühe Abbildung und Beschreibung als Echinomelocactos befindet sich in Charles de l’Écluses Exoticorum von 1605. Joseph Pitton de Tournefort verkürzte 1694 in seinen Élémens de botanique die Schreibweise zu Melocactus und gab eine erste Gattungsbeschreibung. Carl von Linné fasste 1753 in Species Plantarum alle Kakteenarten unter der Gattung Cactus zusammen, darunter auch die Art Cactus melocactus, die heute die Typus-Art der Gattung ist und erst 1991 als Melocactus caroli-linnaei gültig beschrieben wurde. 1827 beschrieben Heinrich Friedrich Link und Christoph Friedrich Otto die Gattung in ihrer heutigen Form.[3]
Melocactus ist eine Pflanzengattung aus der Familie der Kakteengewächse (Cactaceae). Der botanische Name der Gattung leitet sich vom griechischen Substantiv μηλον melon für „Apfel“ oder „Melone“ ab und bezieht sich auf die Größe und Form des Pflanzenkörpers.
Melocactus (Melon kaktus) iku sawijining génus saka kaktus kanthi watara 40 spésies. Kaktus iki asli Karibia, Amérika Kidul pérangan lor, kanthi sapérangan spésies ing sadawané Andes mudhun ngidul Peru, lan konsèntrasi spésies ing lor-wétan Brazil.
Genus Kaktus Britton & Rose wis diajokaké minangka sinonimé génus iki.
Tuwuhan diwasa gampang ditepungi saka cephaliumé, struktur wol lan wulu-nglapisi ing pucuk tuwuhan, ing endi kembangé tuwuh nyolok.
Melocactus (melon cactus), also known as the Turk's cap cactus, or Pope's head cactus, is a genus of cactus with about 30–40 species. They are native to the Caribbean, western Mexico through Central America to northern South America, with some species along the Andes down to southern Peru, and a concentration of species in northeastern Brazil.[1]
The first species was named by Carl Linnaeus in 1753, as Cactus melocactus. When the genus was separated from Cactus, the pre-Linnaean name Melocactus was used. Acting on the principle of priority, in 1922 Nathaniel Britton and Joseph Rose resurrected Linnaeus' Cactus. However, the 1905 Vienna botanical congress had already rejected the name Cactus, so this name was not available, and Melocactus Link & Otto is the correct genus name.[1]
Mature plants are easily recognizable by their cephalium, a wool- and bristle-coated structure at the apex of the plant, containing a mass of areoles from which the small flowers grow.[1] The red, wool-coated cephalium, said to resemble the fez worn by Turkish men during the late Ottoman Empire, gives the plant one of its common names, Turk's cap cactus. It gives its name to the Turks Islands, part of the Turks and Caicos Islands.[2][3]
The fruits of Melocactus are pink and resemble the shape of pepper fruits. The fruits of this genus are edible, and in the wild they are frequently dispersed by lizards and birds.[4]
As of February 2020, Plants of the World Online accepted the following species:[5]
{{cite web}}: CS1 maint: bot: original URL status unknown (link) Melocactus (melon cactus), also known as the Turk's cap cactus, or Pope's head cactus, is a genus of cactus with about 30–40 species. They are native to the Caribbean, western Mexico through Central America to northern South America, with some species along the Andes down to southern Peru, and a concentration of species in northeastern Brazil.
The first species was named by Carl Linnaeus in 1753, as Cactus melocactus. When the genus was separated from Cactus, the pre-Linnaean name Melocactus was used. Acting on the principle of priority, in 1922 Nathaniel Britton and Joseph Rose resurrected Linnaeus' Cactus. However, the 1905 Vienna botanical congress had already rejected the name Cactus, so this name was not available, and Melocactus Link & Otto is the correct genus name.
A Melocactus plant in fruit. Mature plants are easily recognizable by their cephalium, a wool- and bristle-coated structure at the apex of the plant, containing a mass of areoles from which the small flowers grow. The red, wool-coated cephalium, said to resemble the fez worn by Turkish men during the late Ottoman Empire, gives the plant one of its common names, Turk's cap cactus. It gives its name to the Turks Islands, part of the Turks and Caicos Islands.
The fruits of Melocactus are pink and resemble the shape of pepper fruits. The fruits of this genus are edible, and in the wild they are frequently dispersed by lizards and birds.
Melocactus es un género con unas 40 especies de cactus originarias de México y la parte norte de Sudamérica. Crecen en diversos países de América Central (como El Salvador, Honduras) y América del Sur, incluso en algunas islas del Caribe (Cuba cuenta con 11 especies).
Son de crecimiento lento y de difícil cultivo. Presentan tallo globular, generalmente solitario, salvo que el meristemo apical haya sido dañado. Cuando la planta es madura, el cuerpo detiene su crecimiento y se produce una corona en la parte superior denominada cefalio, que puede estar en crecimiento permanente durante muchos años, y en algunas especies puede exceder el alto del cuerpo de la planta. En esta parte es donde se producen las pequeñas flores de matices rosa o rojo, florece abundantemente durante la primavera o el otoño, según las especies. Los frutos de color rojo contienen numerosas semillas encapsuladas en ellos y otra característica del género es que cuando maduran se vuelven carnosos y caen.
El género fue descrito por Nicholas Edward Brown y publicado en Journal of Botany, British and Foreign 66: 141. 1928.[1]
Melocactus: nombre genérico, utilizado por primera vez por Tournefort, proviene del latín melo, abreviación de melopepo (término con que Plinio el Viejo designaba al melón). Se distingue de las demás cactáceas cilíndricas por tener un cefalio o gorro rojo, razón por la que los primeros españoles que llegaron a América lo llamaban gorro turco.
La mayoría de los Melocactus tienen requerimientos especiales que los hacen de difícil cultivo. Son muy propensos a la putrefacción, por lo que deben mantenerse en recipientes con sustrato muy bien drenado. En verano deben ser regados con normalidad, pero en invierno sólo deben vaporizarse ligeramente de manera esporádica. Requieren pleno sol en los climas más benignos, pero en los meses de más calor se les debe proporcionar algo de sombra, así como en los climas de temperaturas más elevadas. Para asegurar un óptimo crecimiento, es una buena idea realizar un cambio de maceta en primavera cada dos o tres años.
Melocactus es un género con unas 40 especies de cactus originarias de México y la parte norte de Sudamérica. Crecen en diversos países de América Central (como El Salvador, Honduras) y América del Sur, incluso en algunas islas del Caribe (Cuba cuenta con 11 especies).
Melonikaktukset[1] (Melocactus) on noin 40 kaktuslajin muodostama suku, joka on peräisin Karibian ja pohjoisen Etelä-Amerikan alueelta, missä levinneisyys ulottuu Andeja pitkin aina Peruun asti. Joukko lajeja esiintyy myös Koillis-Brasiliassa. Muodoltaan melonikaktukset ovat usein pallomaisia, sillä ne kasvavat yleensä enemmän leveyttä kuin korkeutta. Harjujen päällä ovat voimakkaat piikit ja kasvin päälle kehittyy suvulle tyypillinen tuntomerkki, cephalium eli "karvahattu", johon pienet kukat ja niitä seuraavat siemenkodat aikanaan kehittyvät. Aikuisena melonikaktus voi yltää metrin mittaan.
Näitä vaikeasti hoidettavia kaktuksia löytyy harvoin kaupoista. Lämmin ja aurinkoinen paikka on sopivin. Kasvia on kasteltava usein, mutta sen täytyy antaa kuivahtaa välillä. Kastelua tulee jatkaa talvellakin.[2]
Melonikaktukset (Melocactus) on noin 40 kaktuslajin muodostama suku, joka on peräisin Karibian ja pohjoisen Etelä-Amerikan alueelta, missä levinneisyys ulottuu Andeja pitkin aina Peruun asti. Joukko lajeja esiintyy myös Koillis-Brasiliassa. Muodoltaan melonikaktukset ovat usein pallomaisia, sillä ne kasvavat yleensä enemmän leveyttä kuin korkeutta. Harjujen päällä ovat voimakkaat piikit ja kasvin päälle kehittyy suvulle tyypillinen tuntomerkki, cephalium eli "karvahattu", johon pienet kukat ja niitä seuraavat siemenkodat aikanaan kehittyvät. Aikuisena melonikaktus voi yltää metrin mittaan.
Näitä vaikeasti hoidettavia kaktuksia löytyy harvoin kaupoista. Lämmin ja aurinkoinen paikka on sopivin. Kasvia on kasteltava usein, mutta sen täytyy antaa kuivahtaa välillä. Kastelua tulee jatkaa talvellakin.
Melocactus est un genre de la famille des Cactacées, composé d'environ 40 espèces. Ce sont des cactus en forme de melon, d'où leur nom scientifique (le nom anglais est Turk’s head, « tête de Turc »). Ils sont originaires des Caraïbes, des Antilles et du nord de l'Amérique du Sud. Les populations sont en déclin et ils sont localement protégés.
La base est renflées, ronde ou ovale. Les plantes adultes se reconnaissent facilement à leur céphalium, une structure de substance laineuse, dont la couleur varie du rose pale au brun, qui se développe au sommet de la plante et où apparaissent les boutons floraux.
Leur culture est difficile, car en hiver ils demandent une température réduite, de l'ordre de 15 °C, mais avec un bon taux d'humidité. Melocactus matanzanus est moins exigeant.
Selon GRIN (12 septembre 2017)[2] :
Selon The Plant List (12 septembre 2017)[3] :
Les Melocactus, (Melocactus matanzanus), ont été les premiers cactus ramenés du Nouveau Monde en Europe par Christophe Colomb.
Carl von Linné leur a donné le nom de Cactus qui s'est étendu ensuite à toute la famille.
La plupart des espèces de Melocactus sont victimes de la dégradation de leur habitat et les populations sont en déclin, voir menacées d'extinction[4]. Ils sont aussi consommés par le bétail. Les espèces sont protégées localement. Inscrites sur la Liste rouge de l'UICN (Union Internationale pour la Conservation de la Nature), leur commerce est règlementé par la Convention sur le commerce international des espèces de faune et de flore sauvages menacées d'extinction.
Melocactus est un genre de la famille des Cactacées, composé d'environ 40 espèces. Ce sont des cactus en forme de melon, d'où leur nom scientifique (le nom anglais est Turk’s head, « tête de Turc »). Ils sont originaires des Caraïbes, des Antilles et du nord de l'Amérique du Sud. Les populations sont en déclin et ils sont localement protégés.
Melocactus biljni rod iz porodice kaktusa (Cacataceae) koji obuhvaća tridesetak vrsta[1]. Karaterisitke: okruglasta-rebresta stabljika, koja nosi crvene cvjetove na posebnom jastuku ili nadlakavu tijelu.
Melocactus biljni rod iz porodice kaktusa (Cacataceae) koji obuhvaća tridesetak vrsta. Karaterisitke: okruglasta-rebresta stabljika, koja nosi crvene cvjetove na posebnom jastuku ili nadlakavu tijelu.
Melocactus Link & Otto è un genere di piante succulente della famiglia delle Cactacee, diffuso nell'ecozona neotropicale.[1]
I fusti hanno forma simile a tutte le comuni cactacee; sono di colore verde e presentano costolature con areole più o meno spinose.
Il nome deriva dal latino melo (melone) unito a cactus, data la forma del fusto che presenta all'apice una forma globulare o cilindrica detta "cefalio"; questo inizialmente si presenta emisferico e prende poi forma cilindrica quando raggiunge la crescita.
Ol genere comprende le seguenti specie[1]
I Melocactus richiedono un terriccio molto drenante come tutte le piante succulente ma la temperatura di esposizione richiesta è molto alta e di pieno sole; anche nel periodo invernale la pianta non dovrà essere esposta a temperature inferiori ai 16 °C. Le annaffiature andranno fatte solo a terreno completamente asciutto e sospese del tutto nel periodo invernale[2]
La crescita è molto lenta e la riproduzione avviene solo per seme in quanto la pianta non produce polloni, ed è questo uno dei motivi che rende la pianta rara. A volte le piccole piante vengono innestate sui fusti di Trichocereus.
La riproduzione avviene per semi depositando gli stessi in un letto di terra setacciata e sabbia costantemente umidi ed esposti ad una temperatura di 24 °C in posizione ombreggiata.
Melocactus Link & Otto è un genere di piante succulente della famiglia delle Cactacee, diffuso nell'ecozona neotropicale.
Vainikūnas, karūnis (Melocactus) – kaktusinių (Cactaceae) šeimos augalų gentis. Stiebas rutuliškas.
Auga Pietų Amerikos šiaurinėje dalyje, Karibų jūros regione. Kai kurios rūšys auga išilgai Andų kalnyno iki Peru pietinės dalies. Didžiausias rūšių skaičius auga Brazilijos šiaurės rytinėje dalyje.
Gentyje yra apie 40 rūšių:
ir kt.
Melocactus (Nederlands 'meloencactus) is een geslacht van traaggroeiende cactussen uit de familie Cactaceae en telt ongeveer 30 tot 40 soorten. Soorten van het geslacht zijn inheems in de Caraïben. Het verspreidingsgebied loopt van West-Mexico tot het noorden van Zuid-Amerika; van enkele soorten reikt het verspreidingsgebied wel tot het zuiden van Peru.
De eerste soort werd door Carl Linnaeus beschreven in 1753 als Cactus melocactus (Turkse muts). Volwassen exemplaren kunnen herkend worden aan hun cephalium. Diverse soorten zijn bedreigd.
Bronnen, noten en/of referenties
Multimedia w Wikimedia Commons Melocactus Link & Otto – rodzaj sukulentów z rodziny kaktusowatych (Cactaceae). Gatunki z tego rodzaju występują na Karaibach, w północnej części Ameryki Południowej, w Peru i północno-wschodniej Brazylii.
Kaktusy o kulistym pokroju i wysokości u niektórych gatunków rzadko tylko przekraczającej 1 m. Są przeważnie zielone, mają silnie wypukłe żebra i zakrzywione ciernie. Charakterystyczną cechą jest występowanie u wszystkich gatunków na wierzchołku pędu ciernistego dysku zwanego cefalium. Jest on zwykle mięsisty. Kwiaty rurkowate, drobne, koloru białego, różowego lub czerwonego. Owoc mięsisty, różowy[2].
Cactus Britton & Rose[3], Echinocactus Fabr.[4]
Należy do rodziny kaktusowatych (Cactaceae) Juss., która jest jednym z kladów w obrębie rzędu goździkowców (Caryophyllales) i klasy roślin okrytonasiennych[1]. W obrębie kaktusowatych należy do plemienia Cereae, podrodziny Cactoideae[5].
Gromada okrytonasienne (Magnoliophyta Cronquist), podgromada Magnoliophytina Frohne & U. Jensen ex Reveal, klasa Rosopsida Batsch, podklasa goździkowe (Caryophyllidae Takht.), nadrząd Caryophyllanae Takht., rząd goździkowce (Caryophyllales Perleb), podrząd Cactineae Bessey in C.K. Adams, rodzina kaktusowate (Cactaceae Juss.), rodzaj Melocactus Link & Otto[6].
Siedem gatunków zostało uznanych za zagrożone wyginięciem i umieszczonych w Czerwonej księdze gatunków zagrożonych[8]. Trzy spośród nich są krytycznie zagrożone (kategoria zagrożenia CR): Melocactus conoideus, M. deinacanthus, M. glaucescens. Liczebność ich populacji maleje, głównie z powodu utraty siedlisk oraz pozyskiwania okazów i nasion do celów hodowlanych.
Melocactus Link & Otto – rodzaj sukulentów z rodziny kaktusowatych (Cactaceae). Gatunki z tego rodzaju występują na Karaibach, w północnej części Ameryki Południowej, w Peru i północno-wschodniej Brazylii.
Melocactus é um gênero botânico da família Cactaceae, conhecidos popularmente como coroa-de-frade.
Melocactus acipinosus
Melocactus albicephalus
Melocactus andinus
Melocactus azureus
Melocactus bellavistensis
Melocactus concinnus
Melocactus conoideus
Melocactus matanzanus
Melocactus oreas
Melocactus pachyacanthus
Melocactus salvadorensis
Melocactus sergipensis
Melocactus violaceus
Melocactus zehntneri
Melocactus é um gênero botânico da família Cactaceae, conhecidos popularmente como coroa-de-frade.
SinonímiaMelocactus albicephalus
Melocactus andinus
Melocactus azureus
Melocactus bahiensis
Melocactus bellavistensis
Melocactus broadwayi
Melocactus caroli-linnaei
Melocactus concinnus
Melocactus conoideus
Melocactus curvispinus
Melocactus deinacanthus
Melocactus ernestii
Melocactus estevesii
Melocactus glaucescens
Melocactus grueberi
Melocactus harlowii
Melocactus horridus
Melocactus intortus
Melocactus lanssensianus
Melocactus lemairei
Melocactus levitestatus
Melocactus macracanthus
Melocactus matanzanus
Melocactus mazelianus
Melocactus neryi
Melocactus oreas
Melocactus pachyacanthus
Melocactus paucispinus
Melocactus perezassoi
Melocactus peruvianus
Melocactus praerupticola
Melocactus salvadorensis
Melocactus schatzlii
Melocactus smithii
Melocactus violaceus
Melocactus zehntneri
Melonar (znanstveno ime Melocactus) je rod kaktusov, ki obsega približno 24 vrst in 10 heterotipskih podvrst. Rasejo v srednji in južni Ameriki. Urejeni so v 6 skupin, glede na obliko plodu, semena in bodic.
Osemnajst vrst (16 endemično) raste v vzhodni in Amazonski Braziliji, tri v gvajanskem, venezuelskem in kolumbijskem llanosu. Štiri vrste so endemične v centralnih in severnih Andih. Le ena polimorfna vrsta M. curvispinus je najdena v centralni Ameriki, vključno z Mehiko in se širi jugovzhodno v severno Kolumbijo, severno Venezuelo in Kubo. Sedem vrst raste na karibskih otokih.
V naravi se melonarji razmnožujejo izključno s semenom, njihova telesa pa so večinoma nerazraščena. Cvetovi melonarjev so v sorazmerju z večino ostalih kaktusov majhni, velikosti 15-43 x 4-25 mm. Dve tretjini cveta je skrito v cefaliju, ki ščiti ovarij, dolgi nektarij, večino cvetnega vratu in kasneje večino plodu. Pri nekaterih vrstah je cel cvet skrit v cefalij, ima enostavno obliko valja in se odpira na površini cefalija. Skupina M. curvispinus ima cvetove, katerih vrat štrli daleč ven iz cefalija. Cvetni popki so normalno vidni 24 ur pred razvitjem prašnice. Rožnati ali rdeči venčni listi se hitro razvijajo, tako da je malo časa za poškodovanje cvetne vsebine zaradi žuželk, preden pride do oploditve. Prašnica je kratka; tipično za popoldanske in večerne cvetove, ki se zapirajo pozno zvečer. M. curvispinus odpira cvetove okoli enajste in zapira ob mraku, medtem ko se M. andinus odpira dopoldne in se zapre popoldne. V kulturi prihaja seveda do drugačnih cvetnih časov.
Glede na obliko semen je melonarjem zelo blizu rod Buiningia (buiningija).
Čeprav vse kaže, da so melonarji samoplodni, so po obliki in funcionalnosti cveta prirejeni za navzkrižno plojenje. Melonarje v naravi oplojujejo kolibriji, ki kljub majhnosti cvetov le-te zlahka poiščejo. Kljub temu večjih križanj ti ptiči ne morejo narediti, ker je njihov areal majhen in se pokriva le z nekaj vrstami melonarjev. Temu sledi precejšna izoliranost posameznih vrst, zato ne prihaja do mešanja vrst. Čeprav je oplojevanje melonarjev prirejeno le za ptiče, se pojavljajo tudi drugi oplojevalci, kot npr. manjše čebele, ki oplojujejo tudi Coleocephalocereus (subg. Buiningia) purpureus. V enaki meri so oplojevalci tudi metulji, ki s svojim rilcem zabadajo v cefalij tudi tja, kjer cvetovi še niso vidni. Redko so bili opazovani celo kuščarji in mravlje pri oplojevanju.
Razen pri skupini M. curvispinus so brazde pestiča obkrožene z prašniki in do samooploditve pride brez težav. Pionirska rastlina lahko s samoploditvijo zaseje cele kolonije rastlin. M. azureus in M. glaucescens se tudi v kulturi ne pokažeta kot samoplodna, posledica tujeplodnosti pa je majhno področje razširjenosti. Na enem področju pa običajno raste le nekaj različnih vrst, ki se le redko pomešajo in skrižajo med seboj. Posebno bogat z raznimi vrstami in križanci je le Morro do Chapeu v Bahii. Prav verjetno je, da so nekatere vrste nekompatibilne z drugimi in tako ostanejo meje populacij ostre.
Za razširjanje vrst je zelo pomemben način širjenja semena. Melonarji imajo učinkovit način širjenja semena, saj so zreli plodovi rdeče, rožnate ali magenta barve, ko jagode dozorijo, pa jih rastlina dobesedno izrine in izvrže iz cefalija, kjer postanejo dosegljivi raznim raznašalcem. Pobirajo jih ptiči, razni ščipalci in predvsem kolibriji, ki jedo plodove in z iztrebki raznašajo seme daleč naokoli. Poškodovani plodovi so jed mravljam. V kulturi se dogaja, da seme vzkali v pregretem plodu v poletni vročini; seme melonarjev v splošnem vzkali šele po vroči vlažni stratifikaciji. Le pet vrst iz vzhodne Brazilije imajo manj vidne bele ali bledorožnate plodove, ki se skrijejo v beli volni cefalija, kot npr. M. azureus. Razširjevalci semena teh vrst niso znani, glede na tip rastišč pa je verjetno voda in prebivalci peščenih obrečnih tal. Vseeno pa je izmed kaktusov splošno rod melonarjev eden od najbolj razširjenih rodov, saj je razširjen od zahodne Mehike, Peruja, Karibov, najbolj koncentriran pa je v Braziliji.
Na Kanarskih otokih, v južni Kaliforniji in tudi drugje so melonarji gojeni v komercialne namene za okrasne rastline. Velike količine so nelegalno prinešene tudi iz divjine, vendar se ropanje narave zaradi CITES-a počasi zmanjšuje. Izvažanje rastlin v vrtnarske namene je ogrozilo obstoj več vrst, med katerimi je najvidnejši M. conoideus. Melonarji v Braziliji in Mehiki se uporabljajo za izdelavo bombonov. V Braziliji uporabljajo obalne populacije M. curvispinus, kjer tone sočnega tkiva kuhajo in koncentrirajo v sladkorno maso in jo vmešavajo v bombone, kjer kaktus služi bolj za nosilec arome. Na severu Brazilije, v državi Ceara, uporabljajo obrezane M. zehntneri za prehrano živali. Čisto mogoče je, da je že kakšna populacija iztrebljena prav na tak način, pa tudi zaradi širjenja prebivalstva. V nekaterih državah, npr. Pernambuco, uporabljajo melonarje za dekoracijo parkov v mestih, kjer je posajenih stotine melonarjev skupaj. Tudi v Bahii ulični prodajalci ponujajo v bližini nabrane M. oreas, češ da se uporabljajo v medicinske namene.
Rod Melocactus sta leta 1827 opisala Link in Otto in vanj uvrstila štiri vrste. M. communis (Aiton) Link & Otto, (vključeval je Cactus melocactus Linnaeus 1753), je bila zmes treh vrst: M. intortus (Mill.) Urban, M. caroli-linnaei N.P.Taylor (C. melocactus) in M. curvispinus Pfeiffer. Druga in tretja vrsta, M. macracanthos (Salm-Dyck) Link & Otto in M. pyramidalis (Salm-Dyck) Link & Otto, sta bili dolgo upoštevana kot sinonima. Le M. macracanthos je bil sprejeto ime. Četrta vrsta M. besleri Link & Otto (nom.illeg.) je bil mešanica popolnoma raznovrstnih vrst: Discocactus placentiformis (Lehm.) K.Schumann in M. curvispinus Pfeiffer (sicer Cactus melocactus Besler, Hort. eystett. 1613).
Prvo monografsko študijo je naredil Miquel leta 1840. Opisal je 34 vrst, toda večina teh vrst je bila dotlej označena kot sinonimi variabilnega M. macracanthos in zelo razširjenega M. intortus. Tretja Miquelova vrsta, endemična na karibih, je bila M. lemairei (Monv. ex Lem.) Miq. ex Lem. Pet let pred Miquelovim delom je bil opisan prvi brazilski M. violaceus Pfeiff er, Miquel pa je dodal drugega, M. oreas Miq. Vseh ostalih 25 vrst je smatranih za sinonime.
Po tem Miquelovem delu se v 19 stoletju ni zgodilo nič novega. Leta 1922 sta Britton in Rose premestila med melonarje 3 nove vrste: M. broadwayi (Br & R) A. Berger (jugovzhodna verzija M. intortus), M. bahiensis (Br & R) Luetzelb. in M. zehntneri (Br & R) Luetzelb. Opisane so bile tudi 4 nove vrste: M. neryi K.Schumann, M. ernestii Vaupel, M. peruvianus Vaupel in M. harlowii (Br & R) Vaupel. Torej je bilo v času Brittona in Rosea opisanih 14 sprejemljivih vrst.
Po letu 1922 so bile opisane še druge vrste, predvsem po sledeh amaterskih in trgovskih raziskovanj po južni Ameriki. Mnogo sinonimov je nastalo, posebno po opisih Buininga, vendar je 10 vrst preneslo kritiko in se sedaj uvršča v rod Melocactus. Buining ni nikoli poskušal natančno klasificirati novosti, ki jih je sicer natančno opisal. To so storili drugi. Taylor je l. 1980 uredil vzhodnobrazilske vrste in jih uredil v tri skupine, Rizzini je dve leti kasneje naredil natančno študijo vzhodnobrazilskih vrst, vendar večino rastlin, ki so v njegovem herbariju, po njegovih lokacijskih kartah niso ponovno najdene. Precej novosti je opisal P. J. Braun, ki je izdal tudi ureditveno listo južnoameriških melonarjev.
Melonarje danes štejejo v red Cereae, glede na primarno cereoidno obliko in gole cvetove. Teme se običajno ne cepi, razen če je poškodovan, in prerašča pri starejših rastlinah v neklorofilni, ščetinast in volnat cefalij, ki z leti raste, producira cvetje in plodove. Celotna rastlina se dolga leta prehranjuje z dolgoživim zelenim tkivom, zraslim v juvenilni fazi, ki se ne obnavlja. Mnogi avtorji poudarjajo sorodnost z rodom Coleocephalocereus glede na sestavo cvetja in obliko semena, čeprav je več podobnih rastlin s cefalijem prisotnih na istih področjih. Skupna podobnost je tudi rast kavljastih bodic pri nekaterih mladih rastlinah melonarjev (npr. M. zehntneri) in pri rodu Coleocephalocereus (qoebelianus).
Melonar (znanstveno ime Melocactus) je rod kaktusov, ki obsega približno 24 vrst in 10 heterotipskih podvrst. Rasejo v srednji in južni Ameriki. Urejeni so v 6 skupin, glede na obliko plodu, semena in bodic.
Melonkaktussläktet (Melocactus) är ett suckulent växtsläkte inom familjen kaktusväxter.
Melonkaktusar är klotformade till kort cylindriska, och kan bli upp till 1 meter höga, men oftast är de mycket mindre. De har en diameter på 10-20 centimeter, och är normalt ensamväxande. De har tydligt markerade åsar, 9-20 stycken och är i regelraka. På åsarna finns det ovala areoler som sitter med mellanrum på 2,5 centimeter. Areolerna är något ulliga. Det finns upp till 15 böjda radiära taggar. Oftast är de färre än 15 och upp till 2,5 centimeter långa. Färgen på dem varierar från vitt eller grått till brunt. Hos de flesta arter finns det även centraltaggar och då en till fyra stycken. Oftast står de rakt ut från växtkroppen och är något längre än radiärerna men har samma färg. Melonkaktusar påminner om Cephalocereus och Haageocereus, med undantag av att de utvecklar äkta cephalium som sitter i toppen. På det sitter de små blommorna i ringar. Färgen på de borstlika taggarna skiljer sig ofta ganska mycket från den på de kraftiga taggarna längre ner på växtkroppen. I många fall bildas inte detta cephalium förrän efter 10 eller 20 år. Plantan ser med andra ord helt annorlunda ut som ung, och är då ganska lik andra klotformade kaktusar. Blommorna är mycket små och har oftast klara färger. De varar bara i några timmar på eftermiddagen, men är desto flera. I regel slår det ut nya varje dag under flera veckor eller månader. Detta sker under sommar och höst. Frukterna, som kommer senare, är ganska långsträckta. Skalet är slätt och de är upp till 1,3 centimeter långa, och som mogna är de ofta rosa i olika nyanser.
Melonkaktussläktet hör hemma på nästan alla de tropiska öarna i Västindien och Centralamerikas kustområden. De finns även i södra Mexiko, Venezuela och Brasilien. I vissa fall växer plantorna väldig nära havet och tål saltstänk ganska bra. En del arter, exempelvis melonkaktus (M. intortus), växer i en jord som består av lera och lövjord. Majoriteten växer däremot i mycket sandig jord, ibland nästan ren sand. Det finns en eller annan art som växer i inlandet, varav en är M. neryi från Brasilien.
Wikimedia Commons har media som rör Melonkaktussläktet.
Melonkaktussläktet (Melocactus) är ett suckulent växtsläkte inom familjen kaktusväxter.
Назва походить від лат. melo — диня, яку за формою нагадують стебла цього кактуса.
Ймовірно, саме мелокактуси були серед перших кактусів, з якими зустрілись європейці у Південній Америці. В будь-якому випадку, в Англії мелокактуси з'явились вже в кінці 15 століття.
Мелокактуси були серед 22 видів кактусів, описаних Ліннеєм в середині 18 століття. Формально рід був описаний у 1827 р.
Мелокактуси ростуть майже на всіх Вест-Індійських островах і в прибережних районах Центральної Америки, в тому числі на півдні Мексики, а також у Перу, Колумбії, Венесуелі та Бразилії, іноді настільки близько до моря, що бризки морської води потрапляють на рослини, але це їм не шкодить. Деякі види, в тому числі Melocactus intortus, ростуть на глинисто-перегнійних ґрунтах, більшість же — на дуже піщанистих, деколи майже на одному піску. Зустрічаються мелокактуси і у внутрішніх районах, далеко від узбережжя, наприклад бразильський Melocactus neryi.
Це поодинокі, кулясті або укороченно циліндричні рослини, що досягають деколи 1 м заввишки, але зазвичай набагато нижче, і 10-20 см в діаметрі. Стебла у них чітко ребристі, 9-20 ребер, як правило, прямих, несуть овальні, мало опушені ареоли, віддалені одна від одної на 2,5 см. Колючки не більше 2,5 см завдовжки, білого, сірого або коричневого кольору: до 15, що розходяться по сторонам, злегка вигнутих радіальних і 1-4 стирчачих центральних, дещо довших, ніж радіальні, але так само забарвлених. Мелокактуси, подібно Цефалоцереусам і Хаагеоцереусам, утворюють цефалії. Але цефалії у мелокактуса справжні, термінальні; вони являють собою компактну масу волосків і колючок (щетинкоподібних і забарвлених інакше, ніж на решті частини тіла), що з'являється на верхівці рослини. Цефалій, як правило, розвивається тільки на десятирічних або двадцятирічних кактусах, молоді ж рослини схожі на інші кулясті кактуси. Квітки дуже дрібні, зазвичай яскраво забарвлені, вони тримаються на рослині лише якихось кілька годин, але їх багато і з'являються вони кожен день протягом усього літа і осені. Пізніше на їх зміну приходять подовжені (1,25 см і більше) гладкошкірі плоди, при дозріванні різних відтінків рожевого кольору.
Незважаючи на свої адаптивні здібності, рослини, перенесені з природного середовища в умови колекцій гинуть, такий кліматичний стрес рослини з тропічних та екваторіальних широт в наших умовах не здатні пережити і акліматизація неможлива. Тому найкращим способом збереження мелокактуса є їх вирощування з насіння. Сіянці розвиваються порівняно швидко і вже через 6-8 місяців готові повноцінно рости на рівні з іншими кактусами.
Субстрат для мелокактусів повинен бути достатньо пористим, та добрe дрeнованим для пропускання надлишку води з горщику. Єдиної формули ґрунту немає, але він повинен як мінімум на 60 % складатись з пористих та гравійних складових наприклад (гравій, бита цегла), також важливою складовою є розпушувачі ґрунту (перліт, вермікуліт), відсоток ґрунту близько 10 — 30 % (дернова, глинисто-дернова, листова земля)
Особливістю кореневої системи є її розвиток в природних умовах більше в ширину по верхньому шару ґрунту, ніж у глибину. Цю генетичну пам'ять зберігають і культурні рослини. Тому миски для дорослих екземплярів повинні бути широкими і мілкими, що виключає застій вологи в нижніх шарах субстрату, однак з багаторічного досвіду спостерігалось, що мелокактуси чудово ростуть і в квадратних глибоких горщиках.
Культура мелокактусів не являє особливих складнощів. В період вегетації вони люблять багато сонця і достатньо вологи тому поливати їх потрібно вчасно (але необхідно не забувати, що ґрунт між поливами повинен повністю просохнути). В спекотні літні дні ростуть дуже швидко і за сезон можуть збільшитись більш ніж у два рази.
Зрілі рослини формують цефалій у 10 і більше років, Melocactus matanzanus може формувати цефалій у 6 — 8 років. Швидкість формування цефалію напряму залежить від умов утримання, якщо кактус цілий рік тримають на максимально можливому сонячному місці то формування цефалію пришвидшується на декілька років.
У зимовий період оптимальна температура 8 — 12 °C, більш тепліша зимівля в 15-20 °C провокує небажаний зимовий ріст та швидшій втраті запасів вологи у стеблі.
В деяких джерелах рекомендують поливати дорослі мелокактуси 2-3 рази за зиму, однак, спостерігаючи за дорослими рослинами без цілковитого поливу, не було помічено жодних втрат, рослини благополучно пережили суху зимівлю. Зимовий полив сіянців можна проводити 2-3 рази за зиму, першою ознакою, що сіянці засвоїли вологу, є збільшення розміру кактуса. З приходом весняного тепла мелокактуси пробуджують акуратним поливом, потім через пару тижнів процедуру повторюють, першою ознакою пробудження буде збільшення розміру стебла і виштовхування ягід із цефалію.
37 видів роду Мелокактус входять до Червоного списку Міжнародного Союзу Охорони Природи[3]:
Мелокактус, или Дынный кактус[2] (лат. Melocactus) — род кактусов, образующих одиночные стебли средних размеров от сдавленно-шаровидной до коротко-цилиндрической формы с хорошо выраженными широкими и высокими рёбрами и крепкими шиловидными, прямыми или изогнутыми, колючками. Широко распространённые на Антильских островах стали, по-видимому, первыми крупными шаровидными кактусами, с которыми познакомились европейцы при открытии Америки.
Мелокактусы отличаются от других родов наличием своеобразного цветоноса — цефалия — генеративного побега на верхушке стебля. Цефалий не имеет хлорофилла и устьиц для газообмена в поверхностных тканях, очень густо покрыт щетинками и опушением и предназначен исключительно для цветения и плодоношения и отсутствует у молодых растений.
В целом мелокактусы настолько однотипны, что их монофилетичность (происхождение от одного общего предка) не подлежит сомнению. В систематическом плане мелокактусы обособлены от других шаровидных кактусов, их ближайшими родственниками являются цереусы (Cereus) и Coleocephalocereus.
Опыление орнитофильное (преимущественно колибри), в то же время отмечены случаи посещения пчёлами и другими насекомыми. У большинства видов мелокактусов (за исключением самостерильных Melocactus azureus и Melocactus glaucescens) наблюдается самофертильность цветков, что способствует распространённости мелокактусов, так как даже изолированные одиночные экземпляры имеют возможность производить полноценные семена.
По информации базы данных The Plant List, род включает 35 видов[3]:
Мелокактус, или Дынный кактус (лат. Melocactus) — род кактусов, образующих одиночные стебли средних размеров от сдавленно-шаровидной до коротко-цилиндрической формы с хорошо выраженными широкими и высокими рёбрами и крепкими шиловидными, прямыми или изогнутыми, колючками. Широко распространённые на Антильских островах стали, по-видимому, первыми крупными шаровидными кактусами, с которыми познакомились европейцы при открытии Америки.
Мелокактусы отличаются от других родов наличием своеобразного цветоноса — цефалия — генеративного побега на верхушке стебля. Цефалий не имеет хлорофилла и устьиц для газообмена в поверхностных тканях, очень густо покрыт щетинками и опушением и предназначен исключительно для цветения и плодоношения и отсутствует у молодых растений.
В целом мелокактусы настолько однотипны, что их монофилетичность (происхождение от одного общего предка) не подлежит сомнению. В систематическом плане мелокактусы обособлены от других шаровидных кактусов, их ближайшими родственниками являются цереусы (Cereus) и Coleocephalocereus.
Опыление орнитофильное (преимущественно колибри), в то же время отмечены случаи посещения пчёлами и другими насекомыми. У большинства видов мелокактусов (за исключением самостерильных Melocactus azureus и Melocactus glaucescens) наблюдается самофертильность цветков, что способствует распространённости мелокактусов, так как даже изолированные одиночные экземпляры имеют возможность производить полноценные семена.
.jpg)
