dcsimg

Brief Summary

    Alces alces: Brief Summary ( Italian )
    provided by wikipedia Italiano

    L'alce (Alces alces, Linnaeus 1758) è il più grande cervide esistente e si distingue dagli altri membri della stessa famiglia per la forma dei palchi, chiamate comunemente ma erroneamente corna, dei maschi. Queste salgono come raggi cilindrici su ogni lato, proiettati ad angolo retto dalla linea mediana del cranio, e si dividono a forchetta dopo breve distanza. La punta inferiore della forchetta può essere semplice oppure divisa in due o tre protuberanze talvolta appiattite.

    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Autori e redattori di Wikipedia
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia Italiano
    ID
    900e8050e0c16623bdcf1b2eb669228c
    Alces: Brief Summary ( French )
    provided by wikipedia Français

    Élan, orignal

    Page d'aide sur l'homonymie Pour les articles homonymes, voir Élan (homonymie) et Orignal (homonymie).  src= Ne doit pas être confondu avec l'Éland, espèce d'antilope africaine de la famille des Bovidés. Alces est le nom scientifique d'une espèce de grand ruminant de la famille des Cervidés appelé communément élan, qui vit en Sibérie, en Scandinavie et en Amérique du Nord où il porte le nom d'orignal. Cet animal, dont les bois sont aplatis en éventail, est le plus grand des cervidés actuels.

    Les spécialistes distinguent plusieurs sous-espèces, deux d'entre elles éventuellement élevées au rang d'espèces dont les noms scientifiques respectifs sont Alces americanus et Alces alces.

    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Auteurs et éditeurs de Wikipedia
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia Français
    ID
    c88c76b7900812526b8103a6dd71fdf7
    Alces: Brief Summary ( Dutch; Flemish )
    provided by wikipedia NL

    Alces is een geslacht van zoogdieren uit de familie van de hertachtigen.

    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Wikipedia-auteurs en -editors
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia NL
    ID
    c88c76b7900812526b8103a6dd71fdf7
    Elger: Brief Summary ( i18n: No )
    provided by wikipedia Norwegian

    Elger (Alces) er en slekt med store hjortedyr (Cervidae) som lever i det boreale barskogbeltetden nordlige halvkulen. Inntil 2005 regnet man kun med en slekt og en art, men fra da av regner flere to arter til denne slekten, blant annet IUCN. Spørsmålet om en, to eller kanskje flere arter med elg er imidlertid fortsatt omdiskutert.

    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Wikipedia forfattere og redaktører
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia Norwegian
    ID
    c88c76b7900812526b8103a6dd71fdf7
    Nai sừng tấm: Brief Summary ( Vietnamese )
    provided by wikipedia VI

    Nai sừng tấm (Danh pháp khoa học: Alces) là một chi động vật có vú trong họ Hươu nai, bộ Guốc chẵn. Chi này được Gray miêu tả năm 1821. Loài điển hình của chi này là Alces alces. Hai loài nai sừng tấm là những loài đang tồn tại lớn nhất thuộc họ Hươu nai. Trung bình, một con trưởng thành cao 1.8–2.1 m (6–7 ft) tính tại vai. Con đực có khối lượng 380–720 kg (850–1580 pound) và con cái nặng 270–360 kg (600–800 pound). Phân loài có kích thước lớn nhất phân bố tại Alaska (Nai sừng tấm Alaska- A. a. gigas), cao trên 2.1 m (7 ft) tính tại vai, và nặng trung bình 634.5 kg (1,396 lbs) ở con đực và 478 kg (1,052 lbs) ở con cái. Sau bò rừng bizon, nai sừng tấm châu Âu là loài động vật trên cạn lớn thứ hai ở cả Bắc Mỹ và châu Âu. Vòng đời trung bình của một cá thể từ 15–25 năm.

    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Wikipedia tác giả và biên tập viên
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia VI
    ID
    c88c76b7900812526b8103a6dd71fdf7
    Älgar: Brief Summary ( Swedish )
    provided by wikipedia SV

    Älgar (Alces) är ett släkte partåiga hovdjur och de största nu levande hjortdjuren. Populationerna listades fram till mitten av 2000-talet som en art med varierande antal underarter. Efter flera fylogenetiska studier delas taxonet av de uppdaterade publikationerna i två arter, europeisk älg (Alces alces) och amerikansk älg (Alces americanus).

    Älgar förekommer i norra Europa, Asien, och Nordamerika. Utöver sin storlek känns älgar igen på den hos hanarna stora flertaggade kronan. De förekommer vanligtvis i löv- och blandskog i tempererat till subarktiskt klimat. Älgar har haft ett mycket större globalt utbredningsområde men jakt och annan mänsklig aktivitet har reducerat populationen genom historien. Arterna lever av växtdelar, som blad och vattenväxter. Till skillnad från de flesta hjortdjuren så lever älgar till största delen ensamma. De är dagaktiva och förflyttar sig stora sträckor per dygn. Älgar är oftast sävliga och rör sig långsamt men kan vid fara förflytta sig mycket snabbt och också uppvisa aggressivitet. De parar sig om hösten då hanar kämpar om specifika kor. Älgar ses som viktiga jaktvilt på många platser runt om i världen.

    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Wikipedia författare och redaktörer
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia SV
    ID
    c88c76b7900812526b8103a6dd71fdf7
    Łoś: Brief Summary ( Polish )
    provided by wikipedia POL

    Łoś (Alces) – rodzaj ssaka z rodziny jeleniowatych (Cervidae).

    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Autorzy i redaktorzy Wikipedii
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia POL
    ID
    c88c76b7900812526b8103a6dd71fdf7
    Лось: Brief Summary ( Ukrainian )
    provided by wikipedia UK
    У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Лось (значення).

    Лось (Alces Gray, 1821) — рід ссавців, найбільший представник родини оленевих (Cervidae). Чисельність в Україні різко скоротилася, тому 9 листопада 2017 лося внесли до Червоної книги країни рішенням Національної комісії з питань Червоної книги України після відповідної пропозиції у травні цього року.

    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Автори та редактори Вікіпедії
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia UK
    ID
    c88c76b7900812526b8103a6dd71fdf7

Comprehensive Description

    Alces ( French )
    provided by wikipedia Français

    Élan, orignal

    Page d'aide sur l'homonymie Pour les articles homonymes, voir Élan (homonymie) et Orignal (homonymie).
     src= Ne doit pas être confondu avec l'Éland, espèce d'antilope africaine de la famille des Bovidés.
    Alces est le nom scientifique d'une espèce de grand ruminant de la famille des Cervidés appelé communément élan, qui vit en Sibérie, en Scandinavie et en Amérique du Nord où il porte le nom d'orignal. Cet animal, dont les bois sont aplatis en éventail, est le plus grand des cervidés actuels.

    Les spécialistes distinguent plusieurs sous-espèces, deux d'entre elles éventuellement élevées au rang d'espèces dont les noms scientifiques respectifs sont Alces americanus et Alces alces.

    Étymologie

    L'animal est appelé élan en Europe et orignal en Amérique du Nord.

    Le terme orignal est issu du mot basque oreinak, pluriel d’orein, qui se prononce /oɾejɲak/ et signifie « les cervidés », « les rennes » ou « les caribous ». Samuel de Champlain le nommait orignac[1] car aux premières années des colonies, les premiers colons français l’auraient appris des Basques qui venaient régulièrement pêcher la morue et la baleine sur les côtes du Labrador et les abords du fleuve Saint-Laurent. La finale -ac a fait place à -al plus commune dans les noms d'animaux : cheval, chacal, etc.

    Le mot élan est connu par diverses attestations telles qu’hele à la fin du XIIIe siècle, qu’ellend, hellent au XVe siècle ou ellan en 1606. Il s'agit sans doute d'un emprunt ancien à une langue baltique comme en témoigne la forme la plus ancienne, alors que les formes avec la finale -end, -en(t) ont été réempruntées par l'intermédiaire du moyen haut allemand elen, elend[2] (> allemand Elen, Elentier, plus couramment appelé Elch), lui-même issu du lituanien élni(a)s « élan, cerf »[3]. L'ancien français devait avoir un terme issu du latin alces ou du vieux bas francique *elk dont on n'a pas conservé la trace, car l'animal a disparu de la partie occidentale de l'Europe.

    Il convient de ne pas le confondre avec le wapiti (Cervus canadensis), qui est un cerf, proche parent du cerf élaphe. Cette confusion est liée à une mauvaise traduction de l'anglais américain, car aux USA, on nomme elk le cerf wapiti, alors que le même mot signifie « élan » en anglais britannique, sens d'origine. Enfin, l’éland (Taurotragus oryx) est une grande antilope africaine.

     src=
    Élan européen (ici en Suède), au pelage plus clair, et aux pattes claires
     src=
    La femelle élève son petit seule
     src=
    L’élan dispose de narines obturables sous l’eau. Sa mâchoire supérieure proéminente lui permet d’écorcer les troncs.
     src=
    Mue printanière de l’orignal. Le pelage d’hiver tombe au profit d’un pelage plus brun et ras. Ces poils et ceux d’autres animaux sont utilisés par des oiseaux ou micromammifères pour faire leur nid
     src=
    Orignal sortant (après y avoir mangé, sous l'eau des plantes aquatiques) d'un étang créé par des castors (Amérique du Nord), dans le Parc national de Grand Teton (N-W de l'État du Wyoming).
    Les castors en coupant quelques arbres et faisant remonter le niveau de l'eau ont aussi créé cette clairière ensoleillée propice à une haute strate herbacée appréciée des grands herbivores

    Histoire

    Préhistoire et premières domestications

    Si l’élan est aujourd’hui le plus grand des cervidés, il a longtemps été dépassé en taille par le cerf Megaloceros giganteus, qui l’a côtoyé durant la Préhistoire. Tous deux furent chassés et localement exterminés par l’homme ; après avoir survécu à trois glaciations, le mégacéros a totalement disparu, tandis que l’orignal a peu à peu été confiné en zone circumpolaire.

    Des preuves archéozoologiques montrent que l'élan a été présent dans pratiquement toute l'Europe de l'ouest, après être arrivé de l'Est, il y a environ 800 000 ans (au tout début de la glaciation de Mindel[4]), puis présent partout dont en France (en même temps que le renne, le cerf mégacéros et le cerf élaphe, comme le montrent les ossements trouvés[5] dans la grotte Tournal à Bize (Aude), ou encore dans les grottes Jean-Pierre 1 et 2[6] et jusqu'au-delà des Pyrénées), en Espagne[7] et au-delà des Alpes, en Italie (comme l'ont montré les fouilles de la grotte de Broion (Vicenza-Italie)) [8].

    La domestication d'élans semble ancienne. Les Iakoutes de Sibérie l’ont utilisé comme animal de trait et comme monture. Ce dernier usage a plus tard été interdit en Russie, car des malfaiteurs montant des élans distançaient les chevaux de la police. L’élan a aussi servi à tirer de lourdes charges sur des terrains difficiles où le cheval s’enfonçait. Il a été domestiqué, mais non élevé en troupeau.

    Déclin en Europe de l'ouest

    Comme pour l’aurochs, des populations relictuelles d’élans ont survécu jusqu’au Moyen Âge, au moins dans les plaines humides en France, en Belgique, mais aussi en Suisse et en Allemagne avant que la chasse (pour la viande et les trophées) ne les élimine de ces contrées. Il est attesté par des textes ou des fossiles récents en France à l’époque gauloise jusqu’à l’an 250. Il subsiste en Alsace au moins jusqu’au IXe siècle. Un texte mentionne un élan tué en 764 par deux seigneurs de la suite de Pépin le Bref à Nordlingen (Bavière). Il est signalé comme commun en Suisse jusque vers l’an mille. Dans le Comté de Flandre où les zones humides étaient encore nombreuses avant les grands drainages médiévaux, les derniers élans auraient été tués vers l’an 900, après une période d’invasion marine qui les a sans doute forcés à quitter le refuge des marais, roselières et forêts de l’actuelle Flandre maritime. On pense qu'il a pu survivre en Normandie jusqu'au Xe siècle dans le Marais-Vernier.

    En Europe centrale, l’élan aurait survécu à la chasse jusqu’au XIVe siècle en Bohême, jusqu’au XVIe siècle en Mecklembourg, jusqu’en 1760 en Galicie et jusqu’à la fin du XVIIIe siècle en Hongrie[9]. Un projet de réintroduction en France est porté par le Parc naturel régional de Brotonne[9].

    L’ongle d’orignal entrait avec d’autres produits animaux (crâne humain, os, dents d’hippopotame) dans la composition de la poudre de guttete, remède réputé antiépileptique compris dans la pharmacopée maritime occidentale au XVIIIe siècle[10].

    Introduction et réintroductions récentes

    Au Canada, en 1904, des orignaux ont été introduits avec succès sur l’île de Terre-Neuve. D’autres tentatives moins fructueuses ont été effectuées sur l’île d’Anticosti dans le golfe du Saint-Laurent. En 1910, dix élans furent introduits dans le Fiordland en Nouvelle-Zélande, mais ils se sont apparemment éteints. Cependant, on rapporte des contacts occasionnels, et il est possible que des orignaux demeurent en Nouvelle-Zélande.

    En Europe, l’élan a failli disparaître alors qu’il était largement présent durant la Préhistoire[11],[12]. Depuis que sa chasse est mieux contrôlée, et que des programmes de réintroduction et de protection lui ont été consacrés, des populations se sont localement reconstituées dans certaines régions russes au cours du XXe siècle.

    Des populations se sont récemment reconstituées en Sibérie à l’est de la Léna. Il n’en restait presque plus en 1974 ; on en compte 22 000 à 24 000 qui profitent des immenses zones humides.

    Une population plus modeste se reconstitue en Tchécoslovaquie, à la même latitude que la Normandie.

    En France, une réintroduction est envisagée, pour la gestion des zones humides[9].

    Pologne

    Le projet polonais de réintroduction d’élans date de 1951. Il concerne la forêt de Kampinos où le dernier élan connu a été abattu au XVIIIe siècle. Les élans réintroduits proviennent de Biélorussie. Ils ont d’abord été élevés dans un enclos avant d’être libérés dans l’habitat forestier en 1958. De ce noyau de recolonisation renforcé de quelques autres spécimens réintroduits dans le nord-est du district de Rajgród, est née une population dispersée qui a réussi à essaimer dans d’autres secteurs de la Pologne où cette réintroduction est considérée comme un succès. De 1962 à 1965, la croissance démographique du groupe d’élans de la forêt de Kampinos a en effet été de + 20 %/an en moyenne. De 1961 à 1966, les gestionnaires du Parc Naturel National de Kampinos ont noté que 30 % des naissances étaient des jumeaux. La population des élans dans Kampinos est aujourd’hui estimée à 100-120 individus (3 à 4 par 1 000 hectares). Des lynx ont également été réintroduits dans cette région[13] pour contribuer à réguler la population d’élans (animaux malades ou atteint de problèmes congénitaux liés à une faible diversité génétique).

    Conditions de réussite

    L’orignal nécessite un territoire assez vaste. Le maintien dans un enclos où il est nourri augmente le risque de parasitisme lié à la promiscuité et cause une croissance anormale des sabots qui s’usent moins quand l'animal se déplace peu. Il apprécie les forêts très humides et ouvertes, riches en végétation arbustive.

    Mode de vie

    Comportement

    L’élan est un animal indépendant et solitaire en été, qui ne vit en couple qu’au moment du rut (mi-septembre à mi-octobre). Les mâles ne forment pas de harems. Il peut toutefois former des groupes en hiver. Timide dans les zones où il est souvent dérangé ou chassé, il peut être curieux dans les zones de calme, tout en restant éloigné de l’humain. Certains individus n’hésitent pas à visiter quelques zones rurales (pâtures, champs de céréales) ou urbaines, voire des aéroports ou jardins périurbains.

    Comme presque tous les animaux, il peut être agressif au moment du rut pour les mâles et durant l’élevage des petits pour les femelles qui ne laissent personne approcher leur petit à moins de 25-30 m. De même lorsqu’il est blessé ou acculé sans possibilité de fuite.

    L’orignal peut parcourir des distances importantes et traverser des bras de fleuves à la nage. Souvent en été, agressé par les mouches et les taons, il s’immerge dans l’eau afin de se débarrasser de ses hôtes encombrants.

    Régime alimentaire

    Il se nourrit essentiellement d’herbe, de plantes aquatiques qu’il peut brouter la tête entièrement immergée sous l’eau (il reste parfois une minute en plongée), de feuillage, de branches et d’écorce et d’autres végétaux. Il consomme accessoirement des champignons, des mousses et des lichens.

    Il se nourrit plus facilement sur les buissons et jeunes arbres qu’en forêt où les arbres sont trop hauts pour que les feuilles lui soient accessibles. La présence de castors qui recèpent les arbres sur les berges lui est favorable.

    Habitat

    Les élans ou orignaux vivent dans les forêts boréales et les forêts mixtes de feuillus de l’hémisphère nord, sous des climats tempérés à subarctiques.

    Les hivers plus doux minent (ou menacent) l'orignal dans le Minnesota[14].

    Répartition

    En Amérique du Nord, leur aire de répartition comprend tout le Canada[15] et l’Alaska, une grande partie de la Nouvelle-Angleterre, les états de Washington[16] et du nord du Minnesota[17], et le nord des Montagnes Rocheuses. Après leur introduction sur Terre-Neuve au début du XXe siècle, ils sont maintenant l’ongulé dominant du territoire.

    En Europe, ils vivent principalement dans la péninsule Scandinave, qui compte aujourd’hui 200 000 têtes environ, et en Russie. Des populations vestigiales demeurent dans plusieurs pays d’Europe où les élans étaient autrefois nombreux, dans les pays baltes, en Tchécoslovaquie, Pologne et Roumanie. Des élans erratiques ont été signalés en Allemagne du Nord jusqu’à la frontière des Pays-Bas, ainsi qu’en Hongrie.

    En Asie, les élans se trouvent essentiellement en Sibérie, avec quelques groupes en Chine. De manière générale, l’aire de répartition des élans s’est rétrécie avec le temps.

    Un projet de réintroduction est à l’étude en France, en Normandie, dans le Marais-Vernier[18].

     src=
    Répartition des deux espèces du genre Alces dans le monde

    Caractéristiques physiques

     src=
    Femelle d’orignal et son petit, Parc national des Montagnes Rocheuses
     src=
    crâne d'orignal.
     src=
    Les bois particulier de l’élan ont ici inspiré Dürer (1513)
     src=
    Élan de bronze (Millesgården, Lidingö, Suède)

    Les mâles pèsent entre 500 kg et 700 kg pour 230 cm au garrot, et les femelles pèsent entre 350 kg et 580 kg pour 160 cm[19]. L’adulte perd 15 à 17 % de son poids vif chaque hiver, voire plus lors d’hivers difficiles. Les petits pèsent environ 15 kg à la naissance mais grandissent rapidement.

    Seuls les mâles possèdent des bois, qui peuvent dépasser 1,60 m de largeur et 20 kg ; ils sont larges et plats avec de petites pointes. Ses bois sont larges et en partie plats. Au mois de novembre, le cervidé perd sa parure. Un élan découvert en Alaska en 1897 détient le record du plus grand cervidé connu : ce mâle atteignait 2,34 m à l’épaule, pour 816 kg. L’envergure de sa ramure était de 2 m.

    De longues pattes et un long cou lui permettent de brouter les ligneux, qui composent 50 % de son alimentation en été et 80 % en hiver, ainsi que de se déplacer facilement dans l’eau et dans les mégaphorbiaies en enjambant troncs renversés et ronciers. Ses sabots élargis et palmés lui permettent de nager dans le courant et de ne pas s’enfoncer dans les sols mous (vase, neige, tourbières à sphaignes).

    La longueur inhabituelle de ses pattes donne à l’élan une démarche particulière. L’allure habituelle de l’élan est un trot qui paraît mal assuré, mais il est capable de galoper et d’atteindre une vitesse de 55 km/h.

    Le museau est long et poilu à l’exception d’une petite zone triangulaire sous les narines. Le mâle possède une poche poilue sous le cou, appelée « cloche ». L’orignal a un cou assez court qui l’empêche de paître ; il se nourrit principalement de jeunes branches, pousses et de feuilles de saule ou de bouleau, de plantes aquatiques, ainsi que d’écorces d’arbre et de cônes en hiver. On rencontre le plus souvent ce ruminant dans les zones humides et marécageuses près des rivières. Comme une chèvre, il peut se dresser sur ses pattes postérieures et en tendant le cou, brouter dans les branches jusqu’à près de 3 mètres de hauteur.

    Sa denture ressemble à celle d’autres ruminants tels que les chevreuils, les vaches, les moutons ou les chèvres. De chaque côté de la mâchoire inférieure se trouvent trois molaires, trois prémolaires et quatre dents de devant, dont l’une est une canine transformée. La mâchoire supérieure ne contient pas de dents de devant, mais ¨présente une plaque en corne contre laquelle l’élan mâche sa nourriture.

    Comme d’autres cervidés, il apprécie et recherche les sels minéraux, peut-être pour compenser ses besoins lors de la croissance annuelle des bois (jusqu’à 15-20 kg pour les ramures les plus spectaculaires).

    La période de reproduction va de mi-septembre à mi-octobre. La période de gestation dure environ 8 mois. La femelle fait une portée comprenant généralement 1 à 2 petits, rarement 3. Les faons pèsent 11 à 15 kg à la naissance et sont capables de tenir debout quelques minutes après leur naissance. Les femelles se montrent très agressives durant la période d'élevage des petits, elles ne laissent personne s'en approcher à moins de 25 mètres.

    Systématique

    L’élan est un mammifère artiodactyle, de la famille des Cervidés, et du groupe anatomique autrefois identifié par Brooks comme étant celui des télémétacarpiens (métacarpe éloigné du carpe).

    Traditionnellement, l’unique espèce Alces alces est subdivisée en 7 (ou 8 selon les auteurs) sous-espèces, dont quatre en Amérique du Nord :

    et une seule sous-espèce européenne :

    • Alces alces alces dit élan européen, qui n’est plus au début du XXIe siècle présent à l’état sauvage qu’en Scandinavie, Finlande, Pologne, et dans quelques régions de Russie, avec un retour naturel en Tchécoslovaquie. De taille moyenne, sa robe est brun-clair.

    auxquelles sont ajoutées deux sous-espèces asiatiques :

    • Alces alces cameloïdes : élan de Mandchourie (sud-est de la Sibérie, nord-est de la Chine), le plus petit, de couleur plus foncée, plus rare et très peu étudié.
    • Alces alces pfizenmayeri : élan sibérien que l'on trouve jusqu'au Kamtchatka ; animal de grande taille qui évoque Alces alces gigas.

    Les recherches faites au XXIe siècle tendent à distinguer deux espèces à part entière, l'une Alces americanus et l'autre Alces alces, dans lesquelles se répartissent les sous-espèces.

    Liste des espèces et sous-espèces

    Selon Mammal Species of the World (version 3, 2005) (9 oct. 2012)[20] :

    • Alces alces
      • sous-espèce Alces alces alces
      • sous-espèce Alces alces caucasicus
    • Alces americanus
      • sous-espèce Alces americanus americanus
      • sous-espèce Alces americanus cameloides

    Selon ITIS (9 oct. 2012)[21] et Catalogue of Life (9 oct. 2012)[22] :

    Selon NCBI (9 oct. 2012)[23] :

    • Alces alces
      • sous-espèce Alces alces alces
      • sous-espèce Alces alces cameloides
      • sous-espèce Alces alces gigas
      • sous-espèce Alces alces pfitzmayeri
      • sous-espèce Alces alces shirasi
    • Alces americanus

    Selon Paleobiology Database (9 oct. 2012)[24] :

    Fonctions écologiques

    Cet animal, capable de traverser des lacs et fleuves importants à la nage en Amérique du Nord, est le seul mammifère cervidé capable de brouter des végétaux aquatiques, la tête sous l’eau. Il semble donc occuper une niche écologique particulière et il pourrait avoir joué pour cette raison un rôle important pour l’entretien de la biodiversité et de la végétation naturelle potentielle des zones humides froides et tempérées. Il consomme quotidiennement environ 5 % de son poids (soit plus ou moins 20 kg de biomasse végétale fraîche par adulte de 400 kg).

    Sa présence étant attestée jusqu’au Moyen Âge dans l’Europe moyenne (Allemagne, France), certains auteurs suggèrent de le réintroduire dans des zones humides protégées, en complément des ovins, chevaux ou bovins rustiques utilisés pour la gestion et la restauration de ces milieux[9]. En effet, comme celui des autres cervidés, son système digestif est mieux adapté à la digestion de matières ligneuses que ceux des animaux herbivores déjà présents dans les réserves et il est le seul qui pâture volontiers les ligneux parfois envahissants des écotones des zones humides, entretenant, comme le fait aussi le castor, des abords dégagés et ensoleillés. À la saison froide, il mange de 20 à 25 kg de branches, écorces et rameaux généralement de saules, aulnes et bouleaux, essences pionnières participant à la fermeture des zones humides et aux apports massifs de feuilles mortes qui contribuent à l’atterrissement anormalement rapide des mares, tourbières et zones humides peu profondes. Son pied est composé de 4 sabots par patte, reliés pour partie par une membrane interdigitaire qui lui permet de moins s’enfoncer dans les sédiments et sols mous que d’autres espèces (charge de 420 à 440 g/cm2, contre 750 pour un bovin et 800 pour un cheval)[9].

    Intérêt cynégétique

     src=
    Trophée de tête d'élan (château de Tanlay, Yonne, France)

    L’orignal est chassé en Europe du Nord et en Amérique du Nord. Dans les pays nordiques, sa viande est réputée meilleure que celle du cerf élaphe (vendue dans les années 1990 quatre fois plus cher que la viande de bœuf). Dans les zones où le gibier d’eau est intensivement chassé, il semble pouvoir être victime de saturnisme en ingérant des grenailles de plomb toxique, avec la nourriture qu’il broute sous l’eau.
    Cette espèce contribue aussi (avec le castor, quand et là où celui-ci fait des barrages) à entretenir des milieux humides ouverts et ensoleillés ; sa capacité (unique chez les mammifères contemporains de l'hémisphère nord) à faucarder les plantes sous l'eau le rend favorable à la présence d'oiseaux d'eau (dont gibier d'eau pour les chasseurs, dit « sauvagine » au Canada). En exportant une grande quantité de végétaux, il contribue sans doute aussi à déseutrophiser les étangs où il se nourrit, et à freiner leur « atterrissement » (phénomène de colmatage des zones humides par accumulation de feuilles mortes ou tourbe).

    État, pressions et menaces pour l'espèce

    Cette espèce n'est pas considérée comme menacée, même si elle a disparu d'une partie importante de son aire naturelle de répartition.

    Une préoccupation croissante existe cependant, née en Amérique du nord depuis qu'on a montré qu'elle pouvait être victime d'une maladie émergente : la Chronic Wasting Disease (CWD, une maladie débilitante chronique) qui touche aussi les autres cervidés. Cette maladie semble en extension rapide depuis les années 1960.

    Jusqu'en 2015, la maladie n'était connue dans la faune sauvage qu'en Amérique du Nord (selon les données de surveillance disponibles pour ce qui concerne la faune sauvage).

    Mais en 2016 on a détecté en Norvège trois premiers cas de maladie débilitante chronique (ou CWD ou MDC) chez deux espèces différentes de cervidé sauvage. Le 1er cas (qui est aussi le 1er cas au monde) concernait un renne. Dans les mois qui ont suivi deux femelles de rennes ont aussi été trouvées malades, dans la municipalité de Selbu (à Sør-Trøndelag) près de la frontière suédoise, alors que le premier cas de maladie à prion avait été détecté peu avant chez un renne (Rangifer tarandus tarandus) bien plus au Sud de la Norvège le 4 avril 2016[25].

    La situation inquiète les spécialistes car ce prion s'est montré comparable à celui qui cause l’encéphalopathie spongiforme des cervidés dénommée « Chronic wasting disease » ou CWD en Amérique du Nord où la maladie s'est montrée depuis 20 ans très contagieuse, inéluctablement mortelle et très difficile à freiner[26],[27].

    Voir aussi

    Sur les autres projets Wikimedia :

    • Alces, sur Wikimedia Commons
    • Alces, sur Wikispecies
    • Élan, sur le Wiktionnaire

    Articles connexes

    Bibliographie

    • (de) Heptner W.G., Nasimowitsch A.A., 1974 -Der Elch, Die neue Brehm-Bücherei, Wittenberg Lutherstadt, 239 pages.
    • (fr) Collectif d’auteurs, 1984 - Orignal, Éd. Sentiers chasse pêche, Montréal, 175 pages.
    • (de) Rülcker Johnny, Stälfelt Finn, 1986 - Das Elchwild - Verlag Paul Parey, Hamburg und Berlin, 285 pages.
    • (fr) Thierry Lecomte, La réintroduction de l'élan (Alces alces) dans les zones humides : Un projet dans le cadre du développement durable des zones humides défavorisées », Parc naturel régional de Brotonne (Haute-Normandie - France), novembre 1998, (résumé du projet [PDF]).

    Références

    Références taxonomiques

    Genre Alces

    Espèce Alces alces

    Notes et autres références

    1. Texte de Samuel de Champlain écrit en 1603 :
      « Apres qu’il eust achevé sa harangue, nous sortismes de sa Cabanne, & eux commencerent à faire leur Tabagie, ou festin, qu’ils font avec des chairs d’Orignac, qui est co[m]me bœuf, d’Ours, de Loumarins & Castors, qui sont les viandes les plus ordinaires qu’ils ont, & du gibier en quantité […] »
      et d’autres citations sur Trésor de la langue française au Québec.
    2. étymologie d’élan sur le site du CNRTL consulté en février 2011.
    3. Wolfgang Pfeifer, ed., Etymologisches Wörterbuch des Deutschen, art. « Elen », Deutscher Taschenbucher Vertrag, Munich, 2005.
    4. Bonifay M. Comparaisons entre les faunes préhistoriques d'Europe occidentale et celles d'URSS. In: Bulletin de la Société préhistorique française. 1979, tome 76, N. 9. pp. 279-283. doi : 10.3406/bspf.1979.5219, consulté 2011-11-05
    5. Patou-Mathis Marylène. Archéozoologie des niveaux moustériens et aurignaciens de la grotte Tournal à Bize (aude). In: Gallia préhistoire. Tome 36, 1994. pp. 1-64. doi : 10.3406/galip.1994.2092, consulté 2011-11-05
    6. Lequatre Paul. Annexe. Étude paléontologique de la faune des grottes Jean-Pierre 1 et 2. In: Gallia préhistoire. Tome 36, 1994. pp. 239-266. doi : 10.3406/galip.1994.2126 url : http://www.persee.fr/web/revues/home/prescript/article/galip_0016-4127_1994_num_36_1_2126 Consulté le 05 novembre 2011
    7. Van der Made Jan. Ungulates from Gran Dolina (Atapuerca, Burgos, Spain) La faune des ongulés de la séquence de Gran Dolina (Atapuerca, Burgos, Espagne). In: Quaternaire - Volume 9 - Numéro 4 - 1998. pp. 267-281. doi : 10.3406/quate.1998.1609, Consulté 2011-11-05
    8. Cattani L, Renault-Miskovsky Josette. Étude pollinique du remplissage de la grotte de Broion (Vicenza-Italie) : Paléoclimatologie du Würmien en Vénétie. In: Bulletin de l'Association française pour l'étude du quaternaire - Volume 20 - Numéro 4 - 1983. pp. 197-212. doi:10.3406/quate.1983.1465, Consulté 2011-11-05
    9. a b c d et e Thierry Lecomte, 1998, La réintroduction de l’élan (Alces alces) dans les zones humides de Haute-Normandie : Un projet dans le cadre du développement durable des zones humides défavorisées », Parc naturel régional de Brotonne), Novembre 1998 (résumé du projet [PDF])
    10. Yannick Romieux, De la hune au mortier, Éditions ACL, Nantes, 1986.
    11. Aouraghe Hassan, 1990, « Les cervidés du site pléistocène moyen d’Orgnac 3 (Ardèche, France), », Quaternaire, volume 1, no 3-4, Paris, CNRS, p. 231-245.
    12. Azanza Béatriz, Sanchez Begona, 1990, « Les cervidés du Pléistocène moyen d’Atapuerca (Burgos, Espagne) », Quaternaire, volume 1, no 3-4, Paris, CNRS, p. 197-212.
    13. Source (en)
    14. Warmer winters bedevil moose in Minnesota March 1, 2013 USA Today
    15. Bien qu’ils soient devenus très rares dans les régions du Sud comme en Nouvelle-Écosse
    16. « Moose - Living with Wildlife | Washington Department of Fish & Wildlife », sur wdfw.wa.gov (consulté le 7 février 2019)
    17. « Moose - Minnesota DNR », sur www.dnr.state.mn.us (consulté le 7 février 2019)
    18. Avec l’aide de la Fondation de France, dans le cadre de l’appel à projet « Territoires dégradés, quelles solutions ? »
    19. http://www.universalis.fr/encyclopedie/elan-orignal/
    20. Mammal Species of the World (version 3, 2005), consulté le 9 oct. 2012
    21. ITIS, consulté le 9 oct. 2012
    22. Catalogue of Life, consulté le 9 oct. 2012
    23. NCBI, consulté le 9 oct. 2012
    24. Fossilworks Paleobiology Database, consulté le 9 oct. 2012
    25. D. Calavas (1), T. Baron (2) (2016) Premier cas européen de maladie à prion chez un renne en Norvège ; Plate forme ESA, le 5 avril 2016 – Cervidés ; (1) Anses, Laboratoire de Lyon, Unité Epidémiologie, Lyon, France ; (2) Anses, Laboratoire de Lyon, Unité Maladies neuro-dégénératives, Laboratoire national de référence pour les encéphalopathies spongiformes transmissibles animales, Lyon, France
    26. HelenR. Pilche (2003) « Chronic wasting disease spreads with ease ; Decades of culling and containment may be needed » , Nature News, mis en ligne le 04 septembre 2003 ; doi:10.1038/news030901-5
    27. Becker Rachel (2016) Deadly animal prion disease appears in Europe ; How brain disorder related to mad-cow disease spread to Norway is a mystery ; Nature , 18 avril 2016 doi: 10.1038 / nature.2016.19759
    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Auteurs et éditeurs de Wikipedia
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia Français
    ID
    a8823910a4287c68a0c83d59c55c81db
    Alces ( Dutch; Flemish )
    provided by wikipedia NL

    Alces is een geslacht van zoogdieren uit de familie van de hertachtigen.

    Soorten

    In de wetenschappelijke literatuur is er discussie over de vraag of het geslacht meer dan een soort omvat. Sommige bronnen hebben het over twee soorten:[1][2]

    Andere bronnen beschouwen beide soorten als ondersoort, respectievelijk Alces alces alces en Alces alces americanus, van Alces alces. Er bestaan daarnaast hybriden, of bastaarden, van de twee (onder)soorten.[2][1]

    Areaal

    Alces sp. distribution (gray).png


    1. a b (en) IUCN. Alces alces.
    2. a b (en) IUCN. Alces americanus.
    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Wikipedia-auteurs en -editors
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia NL
    ID
    a8823910a4287c68a0c83d59c55c81db
    Elger ( i18n: No )
    provided by wikipedia Norwegian

    Elger (Alces) er en slekt med store hjortedyr (Cervidae) som lever i det boreale barskogbeltetden nordlige halvkulen. Inntil 2005 regnet man kun med en slekt og en art, men fra da av regner flere to arter til denne slekten[1], blant annet IUCN.[2] Spørsmålet om en, to eller kanskje flere arter med elg er imidlertid fortsatt omdiskutert.

    Arter

    Elg som lever vest for Uralfjellene tilhører arten Alces alces og kalles europeisk elg. Utbredelsesområdet inkluderer landområdene mellom Skandinavia, Polen og Ural. Underarter er ikke beskrevet.

    Elg som lever øst for Uralfjellene tilhører arten Alces americanus og kalles enten amerikansk elg (Nord-Amerika) eller sibirsk elg (Asia, spesielt Sibir), avhengig av utbredelsesområdet. Til denne arten regner man flere underarter.

    Inntil ganske nylig ble disse to artene regnet som samme art, men fra 2005 regner flere at det er to arter.[2] Hybridisering mellom artene, der utbredelsesområdene overlapper, er vanlig.

    Slektskap

    Alle hjortedyr er partåede hovdyr (Artiodactyla) og drøvtyggere (Ruminantia). Alces tilhører gruppen andre hjortedyr (Capreolinae), der slekten utgjør en av i alt ni slekter. De andre er mulhjorter (Odocoileus), rådyr (Capreolus), rein (Rangifer), sumphjorter (Blastocerus), pampashjorter (Ozotoceros), andeshjorter (Hippocamelus), spisshjorter (Mazama), og puduer (Pudu).

    Referanser

    1. ^ Wilson, D. E. and Reeder, D. M. 2005. Mammal Species of the World. Johns Hopkins University Press, Baltimore, MD, USA.
    2. ^ a b Geist, V., Ferguson, M. & Rachlow, J. 2008. Alces americanus. In: IUCN 2013. IUCN Red List of Threatened Species. Version 2013.2. Besøkt 2013-12-27


    Eksterne lenker

    zoologistubbDenne zoologirelaterte artikkelen er foreløpig kort eller mangelfull, og du kan hjelpe Wikipedia ved å utvide den.
    Det finnes mer utfyllende artikkel/artikler på .
    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Wikipedia forfattere og redaktører
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia Norwegian
    ID
    a8823910a4287c68a0c83d59c55c81db
    Nai sừng tấm ( Vietnamese )
    provided by wikipedia VI

    Nai sừng tấm (Danh pháp khoa học: Alces) là một chi động vật có vú trong họ Hươu nai, bộ Guốc chẵn. Chi này được Gray miêu tả năm 1821.[1] Loài điển hình của chi này là Alces alces. Hai loài nai sừng tấm là những loài đang tồn tại lớn nhất thuộc họ Hươu nai. Trung bình, một con trưởng thành cao 1.8–2.1 m (6–7 ft) tính tại vai.[2] Con đực có khối lượng 380–720 kg (850–1580 pound) và con cái nặng 270–360 kg (600–800 pound).[3] Phân loài có kích thước lớn nhất phân bố tại Alaska (Nai sừng tấm Alaska- A. a. gigas), cao trên 2.1 m (7 ft) tính tại vai, và nặng trung bình 634.5 kg (1,396 lbs) ở con đực và 478 kg (1,052 lbs) ở con cái.[4] Sau bò rừng bizon, nai sừng tấm châu Âu là loài động vật trên cạn lớn thứ hai ở cả Bắc Mỹ và châu Âu. Vòng đời trung bình của một cá thể từ 15–25 năm.

    Các loài

    Chi này gồm các loài[5]:

    Chú thích

    1. ^ a ă Wilson, D. E.; Reeder, D. M. biên tập (2005). “Alces”. Mammal Species of the World . Baltimore: Nhà in Đại học Johns Hopkins, 2 tập (2.142 trang). ISBN 978-0-8018-8221-0. OCLC 62265494.
    2. ^ “Moose Facts from Maine”. Jackmanmaine.org. Truy cập ngày 27 tháng 11 năm 2009.
    3. ^ “Moose”. Env.gov.nl.ca. Truy cập ngày 27 tháng 11 năm 2009.
    4. ^ Nancy Long / Kurt Savikko (ngày 7 tháng 8 năm 2009). “Moose: Wildlife Notebook Series - Alaska Department of Fish and Game”. Adfg.state.ak.us. Truy cập ngày 27 tháng 11 năm 2009.
    5. ^ http://www.ginras.ru/library/files/nikolskiy-disser.pdf

    Tham khảo

    • Alces, a journal devoted to the biology and management of moose (Alces alces)
    • DuTemple, Lesley A. (ngày 1 tháng 2 năm 2000). North American Moose. Lerner Publications. ISBN 1575054264, 9781575054261 Kiểm tra giá trị |isbn= (trợ giúp).
    • Geist, Valerius; Michael H. Francis (tháng 11 năm 1999). Moose: Behavior, Ecology, Conservation. Voyageur Press (MN). ISBN 0896584224. Chú thích sử dụng tham số |coauthors= bị phản đối (trợ giúp)
    • Promack, Jennie; Thomas J. Sanker (ngày 1 tháng 6 năm 1992). Seasons of the Moose. Gibbs Smith. ISBN 0879054557, 9780879054557 Kiểm tra giá trị |isbn= (trợ giúp). Chú thích sử dụng tham số |coauthors= bị phản đối (trợ giúp)
    • Strong, Paul (tháng 5 năm 1998). Wild Moose Country . Cowles Creative Publishing. ISBN 155971638X. Bảo trì CS1: Văn bản dư (link)

    Liên kết ngoài

     src= Wikispecies có thông tin sinh học về Nai sừng tấm  src= Wikimedia Commons có thư viện hình ảnh và phương tiện truyền tải về Nai sừng tấm
    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Wikipedia tác giả và biên tập viên
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia VI
    ID
    a8823910a4287c68a0c83d59c55c81db
    Älgar ( Swedish )
    provided by wikipedia SV

    Älgar (Alces) är ett släkte partåiga hovdjur och de största nu levande hjortdjuren. Populationerna listades fram till mitten av 2000-talet som en art med varierande antal underarter. Efter flera fylogenetiska studier delas taxonet av de uppdaterade publikationerna i två arter, europeisk älg (Alces alces) och amerikansk älg (Alces americanus).

    Älgar förekommer i norra Europa, Asien, och Nordamerika. Utöver sin storlek känns älgar igen på den hos hanarna stora flertaggade kronan. De förekommer vanligtvis i löv- och blandskog i tempererat till subarktiskt klimat. Älgar har haft ett mycket större globalt utbredningsområde men jakt och annan mänsklig aktivitet har reducerat populationen genom historien. Arterna lever av växtdelar, som blad och vattenväxter. Till skillnad från de flesta hjortdjuren så lever älgar till största delen ensamma. De är dagaktiva och förflyttar sig stora sträckor per dygn. Älgar är oftast sävliga och rör sig långsamt men kan vid fara förflytta sig mycket snabbt och också uppvisa aggressivitet. De parar sig om hösten då hanar kämpar om specifika kor. Älgar ses som viktiga jaktvilt på många platser runt om i världen.

    Systematik

    Inre systematik

     src=
    Europeisk älg
    (Alces alces).

    Under historien blev många underarter beskrivna och taxonomin diskuteras hela tiden. Två omfattande fylogenetiska studier (Geist 1998, Boyeskorov 1999) kom till slutsatsen att europeisk älg (Alces alces) och amerikansk älg (Alces americanus) utgör två olika arter.[1] Denna argumentation följas av Grubb i standardverket Mammal Species of the World[2] (2005), av Internationella naturvårdsunionen (IUCN, sedan 2008)[1] och av flera andra nyare publikationer. Taxonen har en bred hybridiseringszon som sträcker sig från centrala Sibirien till norra Yttre Mongoliet.[1] Ett visst tvivel angående uppdelningen i två arter kvarstår.[3]

    Urval av beskrivna underarter, bland annat efter Mammalian Species, No. 154:[4]

    Yttre systematik

    Bland de partåiga hovdjuren räknas älgar till familjen hjortdjur. Inom familjen hjortdjur tillhör släktet underfamiljen Capreolinae som förekommer med särskild många arter i nya världen. Medlemmar i underfamiljen Capreolinae har bara rudimentära mellanhandsben (os metacarpalis) vid andra och femte tån av framfoten.[5] Älgar förekommer i nya världen såväl som i gamla världen.

    Evolution

    Älgar (Alces) är bland de stora däggdjuren, ur ett evolutionärt perspektiv, ett ungt släkte. De äldsta fossilen från släktet Alces är två miljoner år gamla och de äldsta fossil man funnit av Alces alces är inte mer än 100 000 år gamla.[6] Däremot separerades underfamiljen Capreolinae, som älgar tillhör, från de andra hjortdjurens evolutionära utvecklingslinjer för 9-12 miljoner år sedan.[6] Fylogenetiska studier indikerar att den närmaste anfaderna till alla dagens älgar inom släktet Alces levde i området kring Sacha i Centralasien för 60 000 år sedan.[6] Studier visar också att det framförallt har förekommit två distinkta populationsökningar av älg i Eurasien, vilka inträffade för 59 000 och 14 000 år sedan, vilket överensstämmer med perioder av varmare nedisningsklimat.[6] Vid slutet av pleistocen vandrade ett fåtal individer över en landbro från Östasien till Nordamerika. Jordens nedisning medförde torrläggningen av Berings hav och flera andra havsområden. Samtidig ersattes för cirka 12 000 år sedan den förhärskande mammutstäppen i norra Asien med skog. Innan landbron sjönk under vattenytan hade älgarna etablerad sig i Nordamerika men populationen konkurrerade ett tag med ett liknande släkte, Cervalces.[6] Arten Cervalces scotti dog ut för cirka 11 500 år sedan.[7]

    Utseende

    Älgarnas storlek varierar beroende på könet, arten, underarten och miljön som älgen lever i. Till exempel blir älgarna i Norrland generellt större än älgarna i södra Sverige. I Sverige har en älgko vanligen en mankhöjd mellan 150 och 170 cm, en älgtjur mellan 180 och 210 cm.[8] Som mest kan en älgtjur uppnå en mankhöjd på 230 cm. Vikten på hösten ligger för en älgko på cirka 270 till 360 kg och för en tjur på omkring 380 till 540 kg.[9] Stora älgtjurar kan väga 600–700 kg och de tyngsta kända älgtjurarna vägde nära 800 kg.[10] En nyfödd kalv väger cirka 15 kg,[11] men redan samma höst vanligen mellan 120 och 150 kg. Underarten A.a. gigas från Alaska är den största underarten och tjurarna av denna underart kan väga över 700 kg.[12]

    Älgar har en uttalad könsdimorfism; tjuren är avsevärt (omkring tjugo procent) större än kon. Skillnaden kommer dock till uttryck först vid fem–sex års ålder då den är mycket tydlig. Denna ålder är det dock ovanligt att en tjur uppnår i Sverige nu för tiden då jakttrycket är högt på tjurar och medelåldern generellt låg. Kor som uppnått en ålder på över femton år är däremot inte så ovanliga.

    Ett säkert sätt att avgöra kön när tjuren inte bär horn är att titta på baken på älgen, kon har en väl synlig vit strimma runt könsorganet.

    Vid födseln är älgkalvens fäll rödbrun. På vuxna djur varierar fällens färg från rödbrun via gråbrun till svartbrun. Under vintern bleker den ut lite. Benen är ljusare och har kortare hår än den övriga fällen.

    Vita älgar

     src=
    Vit älg fotograferad i Norge

    Sällsynt förekommer det vita älgar. Absoluta merparten av dessa är leucistiska, vilket innebär att den har partiell eller fullständig brist på eumelanin eller feomelanin och detta resulterar i individer som antingen är ljusare, delvis vita eller helvita. [13][14] Det genetiska anlaget för leucism är sannolikt recessivt, vilket innebär att anlaget måste finnas hos både tjuren och kon för att kalven ska bli vit.[14]

    Horn

    Fördjupning: Horn (utskott)

    Som hos andra hjortdjur (med undantag för renen) är det endast handjuret som bär horn. Hornen börjar som små bastklädda rosenstockar hos älgkalven på hösten det första levnadsåret, som kan urskiljas som små bulor bakom ögonen. Vid 2 års ålder anlägger tjuren ofta enkla spetsar till horn, så kallat "cykelstyre". Vanligen är tjurens horn som störst vid mellan 6 och 12 års ålder, då benämns tjuren "kapital", varefter de sedan går på retur, då hornen minskar i storlek och taggantal. Älgens horn finns i två typer, stång- eller grenhorn (cervina horn) och skovelhorn (palmata horn). De senare kan spänna över nästan två meter. Älgtjurar med cervina horn är vanligast i södra Sverige, medan skovelhorn är vanligare i norra Sverige.

    Horncykel

    Som alla hjortdjur förutom renen fäller älgarna sina horn varje år. De nya hornen växer ut från rosenstocken bakom ögonhålan, och deras växtcykel styrs av könshormon och tillväxthormon. Hornen börjar växa tidigt på våren, och medan de växer skyddas de av basthud som är fylld med blodkärl och förser dem med näring medan de växer. Tillväxten går mycket fort, och uppmätningar har visat att hornen kan växa upp till en tum per dygn (cirka 2,5 cm).[15] I skiftet augusti/september är hornen färdigutvecklade, och basthuden torkar. Tjuren skrapar hornen mot buskar och träd (fejar) för att få bort basthuden, som under några dygn kan hänga i stripor runt huvudet. Man tror att tjuren brukar äta upp basthuden för att tillgodogöra sig näringen. Hornen som fejas mot trädstammar och buskar får sedan en brun färgton av kåda och smuts. Under brunsten i september-oktober används hornen för uppvisning och även strider mellan tjurarna. När brunsten slutar brukar hornen sitta kvar fram till under vintern. De fälls vanligen i januari eller februari, men tidpunkten kan variera från november för äldre tjurar ända fram till april för ungtjurar.

    Utbredning

    Älgar förekommer främst i taigaområdet som sträcker sig över Europa, Asien och Nordamerika.

    Europa

    Fördjupning: Europeisk älg

    Stora europeiska älgpopulationer finns idag främst i Finland, Norge, Sverige och de baltiska staterna. Älgen är även vanlig i Rysslands europeiska del, dessutom finns smärre bestånd i Polen, Vitryssland och Tjeckien. Under historisk tid fanns arten även i större delar av Centraleuropa. På vissa platser i Centraleuropa håller älgen på att återta sina ursprungliga levnadsområden.

    Asien

    I Asien lever arterna bland annat i Mongoliet och Manchuriet. De saknas däremot på Kamtjatka, Sachalin och Kurilerna. Allmänt utgör Stilla havet utbredningsområdets östra gräns på kontinenten.[16] Älgarnas levnadsområde förändras påfallande dynamiskt. Under början av 1800-talet försvann älgarna från stora delar av södra Ryssland. Utbredningsområdets södra gräns flyttades på så sätt nästan 1 000 km norrut. Orsaken till förändringen är inte fastslagen då skogsområdena där den europeiska älgen förekom fanns kvar.[17] Det antas att artens tillbakagång i de nämnda områdena berodde på ökat jakttryck.

    Sedan mitten av 1700-talet användes läder av älgskinn för ryska arméns uniformer. Det ändrades efter mitten av 1800-talet och efteråt ökade älgens bestånd i södra Ryssland igen. Utbredningsområdets södra gräns flyttades åter 500 till 600 km söderut.[17] Älgbeståndet i Kaukasus, som vissa beskriver som underarten A. a. caucasicus, dog ut i början av 1800-talet. Under 1900-talet har andra populationer av älg återbesatt området.[18]

    Nordamerika

    I Nordamerika är älgar vanligast i Kanada samt centrala och västra Alaska. De förekommer även i stora delar av New England och delstaten New York, i Klippiga bergen, i nordöstra Minnesota samt i Michigan vid de Stora sjöarna. Isolerade populationer lever i bergstrakter av Utah[19] och Colorado.

    Älgar introducerades 1878 och 1904 på Newfoundland, de är numera de dominerande hovdjuren på ön.[20]

    Nya Zeeland

    I början av 1900-talet flyttades dessutom flera individer till Nya Zeeland, till exempel till Fiordland nationalpark och till regionen kring Hokitika men populationen dog troligen ut. Den sista bekräftade iakttagelsen gjordes 1952.[21] Horn från en älg hittades 1972 och hår som upphittades 2002 tillskrevs efter DNA-tester likaså älgen. Därefter ökades sökandet. Medan automatiska kameror misslyckade med att ta avgörande fotografier, hittades märken av viloplatser och från horn som fejades mot träd.[22]

    Ekologi

     src=
    Älgko med kalv.

    Älgar förekommer i skogsmark och trivs i miljöer med sjöar och våtmarker. De lever huvudsakligen ensam och är dagaktiv. Vanligtvis har älgar en långsam gång men vid fara kan djuret nå en hastighet av 56 km/h. Om vintern förekommer att den samlas i mindre grupper men under parningstiden tillåter inget par andra älgar i närheten. Det förekommer häftiga strider mellan tjurarna om älgkon, men oftast räcker hotfullt beteende för att skrämma iväg en svagare motståndare.

    Föda

    Älgen är en idisslare. Huvudsaklig föda är på sommaren blad, skott och mindre kvistar av bland annat asp, sälg, rönn, ek och björk. Näckrosrötter är en viktig del i dieten och anses framförallt i Nordamerika tillgodose behovet av mineralämnen.

    På hösten ingår även blåbärsris i dieten, även havre och andra grödor på från odlade fält kan falla älgen i smaken. Under vintern är det tallris, enris och kvistar av de tidigare nämnda lövträden som utgör menyn. Om snöförhållandena tillåter äter älgen även bärris och ljung på vintern. Vissa älgar får smak för tallbark, vilket kan orsaka problem för skogsbruket om flera älgar hittar samma tallplantering. Älgar söker sig gärna till uppväxande hyggen och kraftledningsgator för att beta, eftersom betet där finns i större mängd på bekväm höjd för älgen.

    Fortplantning

    Kornas brunst börjar i slutet av september, men desto senare ju längre norrut man kommer.[23] Parningen sker på hösten och sen följer en dräktighet på åtta månader (230–240 dygn). Kalvarna föds vanligen i maj eller juni.[11] Ofta är det en kalv men tvillingar är inte sällsynta. Kalvarna stannar ett år vid kon innan hon stöter bort dem.

    Predatorer

    En fullvuxen älg har få fiender, men en vargflock kan utgöra ett hot, speciellt för kor med kalvar.[24] Sibirisk tiger[25] och brunbjörn[26] kan också döda älgar, men björnar tar oftare över kadaver som dödats av vargar eller dödar unga kalvar.[27] I Nordamerika kan svartbjörn och puma utgöra betydande predatorer på kalvar under perioden maj till juni.[28][29] Späckhuggare har också dokumenterats döda älgar.[30]

    Älgar och människor

     src=
    Grafisk återgivning av älg.

    Namn

    Hanen benämns som tjur (dialektalt även oxe[31]) och honan som ko. En ko som ännu ej fött någon avkomma (kalv) kallas för kviga. I Sverige och Finland kallas älgen ibland för ”skogens konung”.

    Det vetenskapliga släktnamnet är bildat av det latinska ordet för älg.[32]

    Status och hot

    Det finns omkring 500 000 europeiska älgar i Central- och Nordeuropa (utan Ryssland)[1] samt mellan 0,5 och 1 miljon individer i Kanada och angränsande regioner.[33] Arterna listas därför av IUCN som livskraftig (Least Concern).[1][3] Underarten amurälg (Alces americanus cameloides) anses däremot av IUCN vara nära hotad (nt).[34]

    Älgjakt

    Fördjupning: Älgjakt

    Jakt på älgar förekom under forntiden. Bilder i grottor visar också älgar bredvid andra djur. Den första beskrivningen av älgen finns i boken De Bello Gallico av Julius Caesar, men det är mest en samling av skrönor. Han påstår till exempel att älgen inte har några leder i benen, så att det är omöjligt för djuret att resa sig upp efter ett fall. Han nämner även att älgen har speciella sovträd som de lutar sig mot på nätterna. En populär jaktteknik skulle ha varit att leta upp sovträdet, såga ett jack i trädet och vänta till dess älgen kommer och ska sova. Då går trädet av och jägaren har då bara att döda älgen.[35]

    Tjurarnas hornkronor är av tradition viktiga troféer för jägarna. Ju fler taggar hornkronan har desto högre status ger trofén. Hornkronorna och även själva djuren benämns därför som till exempel tolvtaggare. Taggantalet beräknas på det horn som har flest taggar. Har båda hornen sex taggar är det en jämn tolvtaggare, har det ena hornet sex taggar och det andra fem eller kanske fyra rör det sig om en udda tolvtaggare. Det existerar alltså inga elvataggare.

    Domesticering

    Man har gjort försök att tämja älg, framför allt i Ryssland. Under 1700-talet uppkom i Sverige en debatt om och hur älgar kan användas som dragdjur i gruvdriften eller för att befordra post. De första dokumenterade tämjningsförsöken gjordes av författaren och lantbrukaren Isak af Darelli, där han lyckades med en tjur till postbefordran men liknande försök med älgkor misslyckades. I början av 1800-talet var älg-kavalleri påtänkt, men det stupade på att älgstammen blivit i det närmaste utrotad genom att jakten avreglerades under Gustav III, och därefter fanns inga nya domesticeringsexperiment. Enligt Sune Björklöf är de flesta berättelser om älgar som riddjur skönlitteratur och saknar historiskt fundament. Dock finns undantag, såsom älgen Stolta och en femte generationens älgfarm Pechero-Illycher-reservatet i norra Uralbergen där omkring 450 djur producerar kött och mjölk.[36] I Europa finns det hägn som håller älgar, som zoologiska trädgårdar. Exempelvis finns det över 20 parker i Sverige där man håller älgar för visning.[37]

    Älgen i kulturen

    I Sverige finns en seriefigur som är en älg och heter Hälge och i Kanada finns en öl som heter Moosehead, det vill säga älghuvud.

    Älgen är Jämtlands landskapsdjur.

    I amerikansk, australisk och nyzeeländsk engelska kallas älgen moose, i brittisk engelska elk. I amerikansk engelska syftar elkwapitihjorten. På Sri Lanka avser man med elk sambarhjorten. Även jättehjorten kallas för Irish elk på engelska.

    Älgar förekommer på James & Karins album Barnlåtar (1974) och Djurens brevlåda (1976).

    Se även

    Referenser

    Noter

    1. ^ [a b c d e] Henttonen, H., Stubbe, M., Maran, T. & Tikhonov A. 2008 Alces alces Från: IUCN 2010. IUCN Red List of Threatened Species. Version 2010.4. <www.iucnredlist.org>. Läst 21 November 2010.[död länk]
    2. ^ Wilson & Reeder (red.) Mammal Species of the World, 2005, Alces (2 arter med tillsammans 4 underarter)
    3. ^ [a b] Geist, V., Ferguson, M. & Rachlow, J. 2008 Alces americanus Från: IUCN 2012. IUCN Red List of Threatened Species. Version 2012.2 <www.iucnredlist.org>. Läst 2016-01-15.[död länk]
    4. ^ Albert W. Franzmann (1981) Moose, Mammalian Species, No. 154 (en art med sju underarter)
    5. ^ Heptner & Nasimovitj (2004) s.26
    6. ^ [a b c d e] Hundertmark, K., J., Browyer, R. T. (2004). Genetics, Evolution, and Phylogeography of Moose. Alces, Vol. 40: 103-122. (pdf)
    7. ^ ”Stag-moose”. Illinois State Museum. http://www.museum.state.il.us/exhibits/larson/cervalces.html. Läst 3 mars 2007.
    8. ^ Moose Facts from Maine
    9. ^ Moose Arkiverad 2 december 2016 hämtat från the Wayback Machine. - Newfoundland Environmental Assessment
    10. ^ Jenni Bruce, Karen McGhee, Christiane Gsänger, Gabriele Lehari: Die Enzyklopädie der Säugetiere. National Geographic, Hamburg 2007, ISBN 978-3-86690-036-3, s 162
    11. ^ [a b] Jägarskolan s 144
    12. ^ Alaska Department of Fish and Game: Moose Species Profile
    13. ^ Christian Massana (2015) Rätt plats vid rätt tillfälle', Hela Helsingland, läst 2016-02-19'
    14. ^ [a b] Maria Bard (2015) Skogens vålnad Arkiverad 7 oktober 2015 hämtat från the Wayback Machine., Magasinet Filter, nr.44
    15. ^ O’Brian, Bill (2016). ”11 Facts About Antlers”. US Fish & Wildlife Service. https://medium.com/usfws/11-facts-about-antlers-18e689fe9e60. Läst 23 januari 2018. ”syftar på alla hjortdjur”
    16. ^ Heptner & Nasimovitj (2004) s.44
    17. ^ [a b] Heptner & Nasimovitj (2004) s.47-49
    18. ^ Heptner & Nasimovitj (2004) s.42
    19. ^ ”Big increase in cow moose permits” (på engelska). Utah Division of Wildlife Resources. 28 april 2006. Arkiverad från originalet den 13 februari 2010. https://web.archive.org/web/20100213175940/http://wildlife.utah.gov/news/06-04/permits.php.
    20. ^ Moose, Newfoundland Costal Safari
    21. ^ ”Deer and deer farming – Introduction and impact of deer”. Te Ara – Encyclopedia of New Zealand. 1 mars 2009. http://www.teara.govt.nz/en/deer-and-deer-farming/1. Läst 27 mars 2011.
    22. ^ ”Hairs move NZ moose out of realm of Nessie – 06 October 2005 – Dunedin and Otago News, Sport and Weather from NZ Herald”. NZ Herald. 6 oktober 2005. http://www.nzherald.co.nz/location/story.cfm?l_id=141&ObjectID=10348890. Läst 27 november 2009.
    23. ^ Jägarskolan s 146
    24. ^ Nancy Long / Kurt Savikko (17 december 2007). ”Wolf: Wildlife Notebook Series – Alaska Department of Fish and Game”. Adfg.state.ak.us. Arkiverad från originalet den 15 november 2010. https://web.archive.org/web/20101115175008/http://www.adfg.state.ak.us/pubs/notebook/furbear/wolf.php. Läst 27 november 2009.
    25. ^ Tigris Foundation dedicated to the survival of the Amur tiger and leopard in the wild : UK HOME. Tigrisfoundation.nl (1999-11-13). Läst 2011-01-09.
    26. ^ Nancy Long / Kurt Savikko (7 augusti 2009). ”Moose: Wildlife Notebook Series – Alaska Department of Fish and Game”. Adfg.state.ak.us. Arkiverad från originalet den 30 november 2009. https://web.archive.org/web/20091130022010/http://www.adfg.state.ak.us/pubs/notebook/biggame/moose.php. Läst 27 november 2009.
    27. ^ Nancy Long / Kurt Savikko (7 augusti 2009). ”Brown Bear: Wildlife Notebook Series – Alaska Department of Fish and Game”. Adfg.state.ak.us. Arkiverad från originalet den 29 november 2009. https://web.archive.org/web/20091129232831/http://www.adfg.state.ak.us/pubs/notebook/biggame/brnbear.php. Läst 27 november 2009.
    28. ^ Charles C. Schwartz and Albert W. Franzmann (15 april 1983). ”Effects of Tree Crushing on Black Bear Predation on Moose Calves”. Bears: Their Biology and Management (A Selection of Papers from the Fifth International Conference on Bear Research and Management, Madison, Wisconsin, USA, February 1980) "5": s. 40. http://www.bearbiology.com/fileadmin/tpl/Downloads/URSUS/Vol_5/Schwartz_Franzmann_Vol_5.pdf.
    29. ^ ”Hinterland Who's Who – Cougar”. Hww.ca. http://www.hww.ca/en/wildlife/mammals/cougar-1.html. Läst 27 november 2009.
    30. ^ Robert W. Baird; Robin W. Baird (31 August 2006). Killer Whales of the World: Natural History and Conservation. Voyageur Press. sid. 23–. ISBN 9780760326541. https://books.google.com/books?id=Rjksm-5-ap4C&pg=PA23. Läst 2 februari 2011
    31. ^ Noeen, A. (1882): "Nyare bidrag till kännedom om de svenska landsmålen ock svenskt folklif, sid. 26. sprakochfolkminnen.se. Läst 6 oktober 2016.
    32. ^ Stangl, Christiansen & Galbraith (1993) Alces, Abbreviated guide to pronunciation and etymology of scientific names for North American land mammals north of Mexico, Museum of Texas Tech University
    33. ^ Moose, Världsnaturfonden
    34. ^ Deer Specialist Group 1996. Alces alces ssp. cameloides. Från: IUCN 2006. 2006 IUCN Red List of Threatened Species.. Läst 20060926 Arkiverad 7 november 2007 hämtat från the Wayback Machine.
    35. ^ wikisource.org: Gaius Julius Caesar: Commentarii de bello Gallico - Liber VI 27
    36. ^ Sune Björklöf, Har älgar tämjts till kavalleri?, Populär Historia 5/1995
    37. ^ ”sverigesalgparker.se”. Arkiverad från originalet den 26 januari 2019. https://web.archive.org/web/20190126144545/https://sverigesalgparker.se/. Läst 15 april 2019.

    Tryckta källor

    • Vladimir G. Heptner, Andrej A. Nasimovitj: Der Elch. Westarp-Wissenschaften, Hohenwarsleben 2004, ISBN 3-89432-173-3.

    Externa länkar

    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Wikipedia författare och redaktörer
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia SV
    ID
    a8823910a4287c68a0c83d59c55c81db
    Łoś ( Polish )
    provided by wikipedia POL
     src= Ten artykuł dotyczy dużego ssaka. Zobacz też: inne znaczenia tego słowa. Commons Multimedia w Wikimedia Commons Wikisłownik Hasło w Wikisłowniku

    Łoś[6] (Alces) – rodzaj ssaka z rodziny jeleniowatych (Cervidae).

    Występowanie

    Rodzaj obejmuje gatunki występujące w Eurazji i Ameryce Północnej[7].

    Systematyka

    Etymologia

    Nazwa rodzajowa pochodzi od epitetu gatunkowego, Cervus alces Linnaeus, 1758[8].

    Podział systematyczny

    Odrębność gatunkowa obydwu taksonów jest przedmiotem dyskusji i zachodzi potrzeba dalszych badań[7]. Do rodzaju należą następujące gatunki[6][7]:

    Uwagi

    1. Greckie άλκή álkē – „łoś”.
    2. Greckie άλκή álkē – „łoś”; έλαφος élaphos – „jeleń”.
    3. Grecke παρα para – „blisko, w pobliżu”; rodzaj Alces J. E. Gray, 1821.

    Przypisy

    1. Alces, w: Integrated Taxonomic Information System (ang.).
    2. J. E. Gray. On the Natural Arrangment of Vertebrose Animals. „The London Medical Repository”. 15, s. 307, 1821 (ang.).
    3. J. L. Frisch: Das Natur-System der vierfüßigen Thiere in. Tabellen, darinnen alle Ordnungen, Geschlechte und Arten, nicht nur mit bestimmenden. Glogau: Christian Friedrich Günther, 1775, s. 3. (niem.)
    4. C. W. L. Gloger: Gemeinnütziges Hand- und Hilfsbuch der Naturgeschichte. Cz. 1. Breslau: A. Schulz, 1841, s. 143. (niem.)
    5. J. A. Allen. Nomenclatorial Notes on American Mammals. „Bulletin of the American Museum of Natural History”. 16, s. 160, 1902 (ang.).
    6. a b Systematyka i nazwy polskie za: Włodzimierz Cichocki, Agnieszka Ważna, Jan Cichocki, Ewa Rajska, Artur Jasiński, Wiesław Bogdanowicz: Polskie nazewnictwo ssaków świata. Warszawa: Muzeum i Instytut Zoologii PAN, 2015, s. 171. ISBN 978-83-88147-15-9.
    7. a b c Wilson Don E. & Reeder DeeAnn M. (red.) Alces. w: Mammal Species of the World. A Taxonomic and Geographic Reference (Wyd. 3.) [on-line]. Johns Hopkins University Press, 2005. (ang.) [dostęp 2015-09-01]
    8. T. S. Palmer: Index Generum Mammalium: a List of the Genera and Families of Mammals. Waszyngton: Government Printing Office, 1904, s. 88, seria: North American Fauna. (ang.)
    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Autorzy i redaktorzy Wikipedii
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia POL
    ID
    a8823910a4287c68a0c83d59c55c81db
    Лось ( Ukrainian )
    provided by wikipedia UK
    У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Лось (значення).

    Лось (Alces Gray, 1821) — рід ссавців, найбільший представник родини оленевих (Cervidae). Чисельність в Україні різко скоротилася, тому 9 листопада 2017 лося внесли до Червоної книги країни рішенням Національної комісії з питань Червоної книги України[1] після відповідної пропозиції у травні цього року.[2]

    Зовнішній вигляд

    Довжина тіла самця до 3 м, висота в загривку до 2,3 м, довжина хвоста 12—13 см; маса 360—600 кг, самки дрібніші за самців. За зовнішнім виглядом лось помітно відрізняється від інших оленів. Тулуб і шия у нього короткі, загривок високий, у вигляді горба. Ноги сильно витягнуті, тому, щоб напитися, лось вимушений заходити глибоко у воду або ставати на коліна передніх ніг. Голова велика, горбоноса, з нависаючою м'ясистою верхньою губою. Під горлом м'який шкірястий виріст (т. зв. «сережка»), що досягає 25—40 см. Шерсть груба, буро-чорна; ноги світло-сірі, майже білі. Зустрічаються також особини з цілком білим кольором хутра, при чому вони не є альбіносами. У дикій природі нараховується не більше 100 білих лосів[3].

    У самців є величезні (найбільші у сучасних ссавців) роги, нерідко лопатоподібні за формою (особливо виразна лопатоподібна форма у якутських і американських лосів); їхній розмах досягає 180 см, маса — 20—30 кг. Роги лось скидає щорічно в листопаді — грудні і ходить без них до квітня — травня. Самки безрогі. Роги лося є відомим мисливським трофеєм, який є об'єктом мисливського колекціонування і які виставляють на конкурси мисливських трофеїв.

    Розповсюдження

    Лось поширений в лісовій зоні Північної півкулі, рідше в лісостепу і на околицях степової зони. У Європі зустрічається в Польщі, Угорщині, Чехії, Білорусі, на півночі України, в Скандинавії і Центральній Росії; у Азії — від Північної Монголії і Північно-східного Китаю до північної частини сибірської тайги. У Північній Америці водиться на Алясці, в Канаді і на північному сході США, доходячи до штату Колорадо.

    Всього на Землі — близько півтора мільйони. Приблизно половина загальної популяції лосів живе у Росії, приблизно 730 тисяч особин.

    Систематика

    За найдетальнішими класифікаціями, на сьогодні відомо два сучасні і принаймні три вимерлі види роду Alces.

    Види (підвиди) сучасних лосів

    Довгий час лосів розглядали як монотиповий рід, проте з 1999 року після досліджень Г. Боєскорова (1999) рід визнано складеним із двох видів, які розрізняються за розмірами, формою рогів, числом хромосом. З того часу 6-7 підвидів, які раніше поділяли на дві великі географічні групи, розглядають як окремі види (Види ссавців світу, 2005):

    Межа між цими видами проходить приблизно по Сибіру, основною межею розглядається річка Єнісей. Американські лосі — дуже мінливі за розмірами, найкрупніші з них з найбільш могутніми рогами відносяться до аляскинського підвиду A. а. gigas і до східно-сибірського A. а. pfizenmayeri; найдрібніший лось з подібними до оленевих рогами — до уссурійського підвиду А. а. cameloides.

    Точка зору на наявність двох видів лося не є однозначною. Молекулярні дані дозволяють припустити безперервний характер мінливості генетичних ознак лосів, навіть попри морфологічні і хромосомні відмінності між географічними популяціями. Такі дані викладено у статті «Генетика, еволюція і філогеографія лося» (Hundertmark, Bowyer, 2004). Палеонтологічні дані свідчать про давній час розходження американського і звичайного лосів: «В позднем неоплейстоцене имела место дивергенция рода Alces на A. americanus (север Северной Америки и северная Евразия к востоку от Енисея) и A. alces (остальная часть северной Евразии).» [1].

    Вимерлі види лосів

    Відомий також викопний вид лося: «попередником А. alces вважають широколобого лося (А. latifrons), який був поширений у Євразії і на північному заході Північної Америки до часу свого вимирання у Берингії в кінці плейстоцену (Guthrie 1995)» (цит. за: [2]).

    Є також згадки вимерлих видів «Alces gallicus» (пліоцен, інколи як «Cervalces (Libralces) gallicus»)[3] та «Alces carnutorum[en]» . Останнім часом Cervalces визнається як рід з трьома підродами, в тому числі подрід С. (Latifrons) з новим видом C. (L.) amplicontus [4].

    Узагальнена класифікація сучасних і викопних лосів

    Сучасна класифікація лосів (триба лосиних — Alcini) згідно з останнім дисертаційним дослідженням (канд. дис.: Никольский, 2010) виглядає так [5]: Триба Alcini Simpson, 1945 (два роди)

      • Підрід Cervalces (Libralces) Azzaroli, 1983
        • Cervalces (Libralces) minor (Azzaroli, 1952) — перша пол. пізнього пліоцену Європи і Сер. Азії
        • Cervalces (Libralces) gallicus (Azzaroli, 1952) — друга пол. пізнього пліоцену Європи
        • Cervalces (Libralces) sp. — перша пол. еоплейстоцену Сх. Європи і Зах. Сибіру
        • Cervalces (Libralces) carnutorum (Laugel, 1862) — друга пол. еоплейстоцену Європи
      • Підрід Latifrons subgen. nov.
        • Cervalces (Latifrons) amplicontus species nova — кінець еоплейстоцену Європы і Берингії
        • Cervalces (Latifrons) aff. amplicontus — межа еоплейстоцену і неоплейстоцену Сх. Сибіру
        • Cervalces (Latifrons) alaskensis Frick, 1937 — перша пол. раннього неоплейстоцену Пн. Євразії і півночі Пн. Америки
        • Cervalces (Latifrons) latifrons (Johnson, 1874) — кінець раннього неоплейстоцену Пн. Євразії і Берингії
        • Cervalces (Latifrons) sp. — перша пол. середнього неоплейстоцену Берингії
      • Підрід Cervalces Azzaroli, 1983
        • Cervalces (Cervalces) scotti (Lydekker, 1898) — кінець неоплейстоцену — поч. голоцену центральних районів Пн. Америки
      • Рід Alces Gray, 1821 — лось
        • Alces sp. — поч. неоплейстоцену Євразії
        • Alces americanus (Clinton, 1822) — пізній неоплейстоцен Євразії і Берингійська Півн. Америки, голоцен — донині Півн. Америки, Східного Сибіру, Далекого Сходу і Західного Сибіри на схід до Єнисею
        • Alces alces (Linnaeus, 1758) — кінець неоплейстоцену — голоцен Європи і Зах. Сибіру на зах. від Єнісею.

    Спосіб життя і харчування

    Місця перебування, переміщення

    Лосі населяють різні ліси, чагарники вербняків по берегах степових річок і озер, в лісотундрі тримаються по березняках і осичняках. У степу і тундрі влітку зустрічаються і далеко від лісу, іноді на сотні кілометрів. Велике значення для лосів має наявність боліт, тихих річок і озер, де влітку вони годуються водною рослинністю і рятуються від спеки. Взимку для лося необхідні змішані і хвойні ліси з густим підліском. У тій частині ареалу, де висота сніжного покриву не більше 30—50 см, лосі живуть осіло; там, де вона досягає 70 см, на зиму здійснюють переходи в менш сніжні райони. Перехід до місць зимівель йде поступово і продовжується з жовтня по грудень-січень. Першими йдуть самки з лосятами, останніми, — дорослі самці і самки без лосят. У день лосі проходять по 10—15 км. Зворотні, весняні переходи відбуваються під час танення снігів і в зворотному порядку: першими йдуть дорослі самці, останніми — самки з лосятамі.

    У лосів немає певних періодів харчування і відпочинку. Літня спека і гнус роблять їх нічними тваринами, день заганяє їх на гольці і поляни, де дме вітер, в озера і болота, де можна сховатися по шию у воду, або в густі хвойні молодняки, які дещо захищають від комах. Взимку лосі харчуються вдень, а вночі майже весь час залишаються на лежанні. У великі морози тварини лягають в пухкий сніг так, що над ним стирчать тільки голова і загривок, що скорочує тепловіддачу. Взимку лось сильно толочить сніг на ділянці, званій у мисливців лосиним «стійбищем», стойбом. Розташування стойб залежить від кормних місць. У Середній Росії — це в основному молоді сосняки, в Сибіру — чагарники вербняків або чагарникових беріз по берегах річок, на Далекому Сході — рідкостійні хвойні ліси з листяним підліском. Одними стойбом можуть користуватися кілька лосів одночасно; у приокських соснових борах у 1950-х роках взимку на деяких ділянках збиралося до 100 і більше лосів на 1000 га.

    Живлення лосів

    Лосі харчуються деревинно-чагарниковою і трав'янистою рослинністю, а також мохами, лишайниками і грибами. Влітку вони поїдають листя, дістаючи його завдяки своєму зросту зі значної висоти; годуються водними і біляводними рослинами (вахта, калужниця, кубушки, кувшинки, хвощі), а також високими травами на гарі і лісосіках — знітом, щавлем. В кінці літа відшукують капелюшні гриби, гілочки чорниці і брусники з ягодами. З вересня починають скушувати побіги і гілки дерев та чагарників і до листопада майже повністю переходять на гілковий корм. До основних зимових кормів лосів належать верба, сосна (у Північній Америці — ялиця), осика, горобина, береза, малина, жостір; у відлигу вони гризуть кору. За добу дорослий лось з'їдає: влітку близько 35 кг корму, а взимку — 12—15 кг; за рік — близько 7 т. При великій чисельності лосі ушкоджують лісові розплідники і посадки. Майже всюди лосі відвідують солонці; взимку злизують сіль навіть з шосейних доріг.

    Лосі швидкі, до 56 км/год, бігають; добре плавають. Розшукуючи водні рослини, можуть тримати голову під водою більше хвилини. Від хижаків обороняються ударами передніх ніг. З органів чуття у лося краще всього розвинені слух і нюх; зір слабкий — людини, що нерухомо стоїть, він не бачить на відстані кількох десятків метрів.

    Значення для людини

    Лось дуже рідко першим нападає на людину. Звичайний напад відбувається при дратівливих чинниках або наближенні до лосят. У багатьох країнах, де чисельність лосів велика, існує чимало проблем з перетинанням транспортних шляхів з міграційними шляхами та індивідуальними ділянками лосів. Лось може пошкодити будь-який автомобіль у разі порушення його прав.

    Лосі є важливими об'єктами сучасного мисливського господарства. Величезне значення мають не тільки як здобич, але й трофеї: роги лосів цінуються колекціонерами. Роги американських лосів (у тому числі з Якутії) славляться величезними розмірами і лопатоподібною формою.

    Наразі стан популяції лося в Україні викликає занепокоєння у зв'язку з чим пропонується ввести мораторій на полювання на нього (за прикладом сусідньої Польщі) або внести лося до червоної книги України[4]

    У лютому 2017 року Міністерство екології та природних ресурсів України офіційно заборонило полювання на лосів на всій території країни строком на 25 років[5]

    Розмноження

    Самці і самотні самки живуть поодинці або невеликими групами по 3-4 тварини. Влітку і взимку дорослі самки ходять з лосенятами, утворюючи групи з 3-4 голів, іноді до них приєднуються самці і самотні самки, утворюючи стадо в 5-8 голів. Навесні ці стада розпадаються.

    Гін у лося відбувається в той же сезон, що у оленя, — у вересні-жовтні і супроводжується характерним глухим ревом самців («стогоном»). Під час гону самці і самки збуджені і агресивні, можуть напасти навіть на людину. Самці влаштовують поєдинки, іноді до смерті. На відміну від більшості оленів, лось — умовний моногам, рідко злучається більш ніж з однією самкою.

    Вагітність у лосиці триває 225—240 днів, отелення розтягнуте з квітня по червень. У посліді зазвичай одне лосеня; старі самки можуть народжувати двійні. Забарвлення новонародженого світло-руда, без білих плям, характерних для оленів. Лосенята можуть вставати через кілька хвилин після народження, через 3 дня вільно пересуваються. Молочне годування триває 3,5-4 місяці.

    Статевозрілими лосі стають в 2 роки. Після 12 років лось починає старіти; в природі лосів старше 10 років не більше 3 %. У неволі доживають до 20-22 років.

    Примітки

    1. Лось потрапив до Червоної книги України
    2. Листопад О. Про лосів, Дністер і долю пралісів // Урядовий кур'єр. — 2017. — № 86 (5965) (26 трав.). — С. 1, 4. — (Події та коментарі).
    3. Рідкісний білий лось потрапив на відео. Ruslo.info.
    4. В.Є. Борейко, І.Ю. Парнікоза (02.12.2016). Заборонити полювання на лося в Україні!. http://h.ua/ (українська). Процитовано 02.12.2016.
    5. Наказ про заборону полювання на лося.

    Посилання

    • Шукайте Alces на сайті МСОП [6]
    • Рід Лось (Alces) в книзі «Види ссавців світу» (2005) [7]
    • Боескоров Г. Г. О таксономической структуре рода Alces (Artiodactyla, Cervidae) // Вестник зоологии. — 1996. — Том 30, N 6. — C. 70-78.
    • [Боескоров Г. Г. Систематика и происхождение современных лосей]. — Новосибирск: Наука, 2001. — 120 с. ISBN 5-02-030441-7.
    • Никольский Павел Александрович. Систематика и стратиграфическое значение лосей (ALCINI, CERVIDAE, MAMMALIA) в позднем кайнозое Евразии и Северной Америки. Специальность 25.00.02 — Палеонтология и стратиграфия. АВТОРЕФЕРАТ диссертации на соискание ученой степени кандидата геолого-минералогических наук. — Москва — 2010. [8]
    license
    cc-by-sa-3.0
    copyright
    Автори та редактори Вікіпедії
    original
    visit source
    partner site
    wikipedia UK
    ID
    a8823910a4287c68a0c83d59c55c81db