İnsan askaridi (lat. Ascaris lumbricoides) Dəyirmi qurdlar tipinin Nematodlar sinfinə aid olan növ.
İnsanın bağırsağında yaşayan ən iri yumru qurdlardan biridir. Erkəklərin uzunluğu 15-25 sm, dişilərin uzunluğu isə 20-40 sm-ə çatır.[1] insan askaridi həm xarici, həm də daxili quruluşuna görə at askaridinə çox oxşardır. insan askaridi ondan bədən ölçüsünün nisbətən kiçik olmasına görə fərqlənir.insan askaridinin cinsi orqanlar sistemi güclü inkişaf etmişdir. Belə ki, 28 sm uzunluqda olan bir dişi askaridin hər bir cinsi borusunun uzunluğu 150 sm (ikisi birlikde 300 sm) olmaqla, bədən uzunluğundan 11 dəfə artıqdır. Bir dişi fərd bir gün müddətində 200000-ə qədər yumurta xaric edə bilir.[2].
Parazit həyat tərzi keçirir. Adətən askarid bağırsaqda az olur, lakin bir xəstədə 900-ə qədər askaridin olması halı da qeyd edilmişdir. Həmin parazitlərin törətdiyi ziyan qarın nahiyyəsində ağrılar, katar iştahın azalması və s, eləcə də qurdlar tərəfindən bağırsaq boşluğuna xüsusi zəhərli maddələrin-toksinlərin ifraz edilməsi ilə izah oluna bilər. Uşaqlarda askaridilər özləri fəal surətdə mədədən qida borusu ilə udlağa qalxır, ağız və burundan xaricə çıxır, yaxud nəfəs yoluna enib uşağı boğulma təhlükəsində qoyur. Yumurtalar bağırsaqdan çıxdıqdan sonra rütubətli şəraitdə inkişaf edir və bir aydan sonra onlarda artıq cavan sürfələr olur. Askaridlərin yumurtaları davamlıdır. Elə hallar olmuşdur ki, yumurtalar öz həyatilik qabiliyyətini itirmədən 4-5 il formalində qalmışdır. İnsanın yoluxması, daxilində sürfə olan yumurtaları çirkli su və qida vasitəssilə udmaqla baş verir. Bəzi ölkələrd askaridin geniş yayılması çox vaxt əhalinin məişət şəraitinin xüsusiyyətləri ilə əlaqəlidir.[3]. Mayalanmış yumurtalar bağırsağa, oradan da nəcislə xarici mühitə düşür. insanın bağırsağında mayalanmış yumurtalar inkişaf edə bilmir. Onların inkişaf etməsi üçün zəngin oksigenli şəraitin olması tələb olunur. Oksigenli şəraitdə yumurtanın inkişafı nəticəsidə onun içərisində askaridin qurdvari sürfəsi əmələ gəlir. İqlim şəraitindən (temperatur, rütubət) asılı olaraq, yumurtanın bölünməsi və inkişafı müxtəlif müddətlərdə başa çatır. Yumurtanın inkişafı l50c temperaturda 40-45 gün,24oC temperaturda 10-15 gün,330C temperatur şəraitində isə 9-13 gün müddətində tamamlanır. Askaridin yumurtası temperaturun aşağı düşməsinə dözə bilir və uzun müddət yaşamaq qabiliyyətini saxlayır. Hətta, əlverişli şəraitdə 5-6 il qala bilmişdir.[4] İri qurdlar bağırsağın selikli qişasını yeyirlər və bağırsaqdakı həzmə hazır olan qidaları, vitamin-mineralları mənimsəyirlər. Əvəzində özlərinin nəcislərini-ifrazatlarını buraxırlar. Zəhərli maddələr qana sorulub, bütün orqanlara yayılırlar. Nəticədə bir çox xəstəliklər yaranır: eroziyalar, xora, ishal ya qəbzlik, diş qıcama, selik axma, öyümə, qusma, allergiya, səpkilər, qaşınmalar, ləkələr, saçların tökülməsi, yorğunluq, baş ağrıları, qan azlığı və s. Onlar yoğun bağırsağa keçib, kolit, appendisit törədə bilirlər. Hətda bağırsağı deşib, çox təhlükəli peritonit də törədə bilirlər. Öd yollarına, öd kisəsinə, mədəaltı vəzin axarına keçəndə sarılıq və bu orqanlarda irinli iltihablaşmalar yaradırlar.[5]
Askarid bütün dünyada yayılmışdır, ancaq Yaponiyada daha çox yayılmışdır.[6]
İnsan askaridi (lat. Ascaris lumbricoides) Dəyirmi qurdlar tipinin Nematodlar sinfinə aid olan növ.
Ascaris lumbricoides és un cuc de la família Ascarididae. La seva infestació s'anomena ascariosi.
És un nematode paràsit de l'intestí prim de l'home, molt freqüent en països poc desenvolupats.
En els porcs es troba una espècie pràcticament idèntica, anomenada Ascaris suum.
Els cucs adults (1) viuen en la llum de l'intestí prim. Una femella pot arribar a produir aproximadament 200.000 ous per dia, els quals passen a la femta (2). És possible que s'ingereixin ous no fertilitzats, però no són infectius. Els ous fèrtils embrionen i es tornen infectius entre 18 dies i diverses setmanes després (3), depenent de les condicions ambientals (òptimes: sòl humit, càlid i ombrejat). Després que els ous infectius són empassats (4), les larves es desclouen (5), envaeixen la mucosa intestinal, i són endutes per la circulació portal, i després cap a la circulació sistèmica i als pulmons. Les larves maduren en els pulmons en 10 a 14 dies (6), després penetren les parets alveolars, i ascendeixen per l'arbre bronquial fins a la gola, on són deglutides (7). Una vegada que han assolit l'intestí prim, segueixen el seu desenvolupament fins a cucs adults (8). Transcorren entre 2 i 3 mesos des de la ingestió dels ous infectius fins a la posta d'ous per la femella adulta. Els cucs adults poden viure entre 1 i 2 anys.
Ascaris lumbricoides és un cuc de la família Ascarididae. La seva infestació s'anomena ascariosi.
Škrkavka dětská (Ascaris lumbricoides) je celosvětově rozšířený parazit člověka a lidoopů. Jedná se o hlístici s přímým vývojovým cyklem, jejíž dospělci měří 15-20 cm a lokalizují se v tenkém střevě hostitele.[1] Je jedním z nejběžnějších parazitů člověka vůbec, celosvětově je infikováno kolem 1,4 miliardy lidí.[1][2][3]
Vyskytuje se především v tropických a subtropických oblastech Asie, Afriky a Ameriky. Ačkoliv je patogenita škrkavky nízká, pro člověka mohou být fatální komplikace v podobě perforace nebo obturace (ucpání) střeva, či dýchacích cest během migrace larválních stádií. Na tyto komplikace ročně na světě umírá 8 000–100 000 lidí.[2] Nejvíce příbuzným druhem je Ascaris suum parazitující u prasat.
Dospělý jedinec se dožívá 1–2 let.
Obrázky, zvuky či videa k tématu škrkavka dětská ve Wikimedia Commons
Škrkavka dětská (Ascaris lumbricoides) je celosvětově rozšířený parazit člověka a lidoopů. Jedná se o hlístici s přímým vývojovým cyklem, jejíž dospělci měří 15-20 cm a lokalizují se v tenkém střevě hostitele. Je jedním z nejběžnějších parazitů člověka vůbec, celosvětově je infikováno kolem 1,4 miliardy lidí.
Vyskytuje se především v tropických a subtropických oblastech Asie, Afriky a Ameriky. Ačkoliv je patogenita škrkavky nízká, pro člověka mohou být fatální komplikace v podobě perforace nebo obturace (ucpání) střeva, či dýchacích cest během migrace larválních stádií. Na tyto komplikace ročně na světě umírá 8 000–100 000 lidí. Nejvíce příbuzným druhem je Ascaris suum parazitující u prasat.
Ascaris lumbricoides es un nematodo parásito del intestino delgado del ser humano,[1] A este gusano se le llama también lombriz intestinal por su forma alargada que lo asemeja a la lombriz de tierra. En el cerdo se encuentra una especie prácticamente idéntica, llamada Ascaris suum.
La ascariasis constituye un problema de salud pública en situaciones con condiciones higiénicas inadecuadas del agua y alimentos. El contagio se produce por la ingestión de los huevos larvados de segundo estadio (L2),[2] que habían sido eliminados con las heces; los huevos después de ser ingeridos eclosionan liberando las larvas las cuales salen a la luz del intestino delgado y recorren la circulación y los pulmones (realizando dos mudas y aumentando de tamaño), para retornar al intestino delgado donde se convierten en adultos.[3] Los huevos son enormemente resistentes respecto al calor extremo y la desecación, por lo que pueden sobrevivir varios años en ambientes húmedos y templados.
Posee una gran resistencia metabólica y una gran capacidad de reproducción, lo que explica la gran incidencia de casos en la que infecta a las personas. Es el mayor nematodo que parasita al ser humano, pues llega a medir hasta 35 cm (centímetros), aproximadamente.[4]
Los individuos de Ascaris lumbricoides son cilíndricos con extremos puntiagudos, con una longitud que va desde los 15 hasta los 35 cm (centímetros). Su color es rosado claro-nacarado. Poseen tres labios gruesos (uno ventral y dos dorso-laterales) en su extremidad anterior.[5]
En el extremo posterior, la hembra termina en forma recta, y el macho en una curva con dos espículas para copular.[6]
Los huevos fértiles de Ascaris lumbricoides tienen forma oval o redonda, con una cubierta protectora formada por tres capas (una interna vitelina, una media transparente y una externa mamelonada-albuminoide) y en el interior una masa granular de donde se originará la larva.[7]
Los huevos infértiles provienen de hembras no fecundadas y son menos frecuentes en observarse. Son más irregulares y alargados y con una sola capa generalmente. No infectan, pero tienen importancia diagnóstica.[8]
Los humanos se infectan por el ascaris a través de la ingestión de sus huevos que se encuentran presentes en el suelo contaminado. De modo que el estadio infectante son los huevos larvados. Desde los huevos emergen las larvas en el intestino delgado, las que penetran la pared intestinal y alcanzan la circulación sanguínea a través de la cual llegan a los pulmones. En los pulmones penetran los alvéolos de donde pasan a los bronquios y a la tráquea y salen a la laringe para ser deglutidas y llevadas nuevamente al intestino delgado donde se desarrollan y alcanzan el estado adulto.[9][10]
Las lombrices intestinales nunca se adhieren a la pared intestinal, habitando sólo en la luz intestinal, en donde absorben los nutrientes que el huésped ingiere.[9][10]
Las hembras grávidas diariamente oviponen miles de huevos no embrionados en la luz intestinal que pasan al medio exterior a través del ano por medio de las heces de donde pueden contaminar el suelo, sobre todo si se encuentra húmedo y tibio y rico en dióxido de carbono para que se desarrolle la larva infectante. Una vez en el suelo, los huevos de A. lumbricoides necesitan realizar un ciclo de maduración para convertirse en huevos larvados infectantes, aquí alcanza su segundo estadio (L2).[2]
El estadio diagnóstico de una ascariasis son los huevos (fértiles o infértiles) o los adultos expulsados en las heces.
Una vez ingeridos, los huevos infectantes llegan al duodeno, donde son atacados por los jugos digestivos, dejando en libertad a las larvas, las cuales son resistentes al jugo gástrico.[3] Estas larvas (que poseen gran movilidad) penetran en la mucosa duodenal, llegando a la circulación portal y dirigiéndose de allí al hígado, donde regularmente permanecen entre 72 a 96 horas. Posteriormente continúan su migración hacia el corazón, pasando a los pulmones a través de la circulación pulmonar, hasta llegar a los capilares pulmonares, donde quedan atrapadas. Allí, las larvas rompen el endotelio capilar y penetran en los alvéolos, ascendiendo por bronquiolos y bronquios a la faringe. En ese lugar las larvas son deglutidas, y vuelven nuevamente al duodeno, donde terminan su proceso madurativo y se convierten en lombrices adultas.[9][10]
La maduración de los parásitos se completa diferenciándose en machos y hembras adultos de las lombrices intestinales. Luego se produce el acoplamiento, y las hembras depositan sus huevos (en número de 200 000 a 240 000 por día) aproximadamente 2 meses después de la ingestión del elemento infectante. Los huevos son expulsados con la materia fecal al medio ambiente, donde pueden sobrevivir aun en condiciones perjudiciales (hipobiosis), favoreciendo así la perduración del parásito. Estos huevos se desarrollan en el suelo en un plazo de 2 a 3 semanas, dadas ciertas condiciones favorables de temperatura (22 a 33 °C —grados Celsius—), presencia de oxígeno, humedad, sombra y suelos arcillosos.[9][10] Las lombrices intestinales son resistentes a las bajas temperaturas, desecación, ácidos fuertes y formol; en suelos sembrados persisten entre 7 y 12 años.[9] Con la desecación, el polvo que vuela con las corrientes de aire los transporta y son inhalados y/o deglutidos. En estos ambientes se han recuperado huevos de mucus nasal, papel moneda, tierra de macetas, polvo de habitaciones, etc.[10][11]
La fase de migración de la larva en pulmones produce un proceso inflamatorio con producción de exudado, tos, eosinofilia, fiebre cuadro que corresponde al síndrome de Löffler.[12]
En el caso de la presencia del parásito adulto en la cavidad intestinal: debido a que secreta moléculas inhibidoras de la tripsina puede producir anemia, palidez, perdida de peso, síndrome diarreico y malestar general. El estado de desnutrición afecta especialmente a niños, lo que retrasa su desarrollo.
Un gran número de lombrices adultas puede producir una serie de complicaciones como peritonitis debida a la perforación de la mucosa intestinal (pudiendo ser mortal), apendicitis causada por una acumulación de parásitos en el apéndice, oclusión intestinal y asfixia causada por la regurgitación y vómito de los vermes, ocluyendo la tráquea, las fosas nasales e incluso los bronquios.[10]
Otras posibles complicaciones con áscaris son las migraciones ectópicas hacia otros órganos, ya sea por las larvas o gusanos adultos que pueden llegar a la vesícula biliar provocando dolor en el hipocondrio, ictericia y fiebre alta. Cuando las lombrices mueren en la vesícula pueden dar origen a cálculos biliares.
El diagnóstico se efectúa en el laboratorio por la identificación en heces de los huevos característicos del áscaris. Aunque la producción de huevos no es constante, si tenemos en cuenta que las hembras suelen poner unos 200 000 huevos al día, podemos realizar un diagnóstico cuantitativo, siendo esto muy útil a la hora de aplicar un tratamiento u otro, ya que si la infestación es muy pronunciada, la muerte de todos los parásitos al mismo tiempo puede provocar una oclusión intestinal severa requiriéndose cirugía para extraer a los vermes.[11]
En muchas ocasiones se puede observar la presencia de lombrices adultas en las heces, identificadas por el propio hospedero. La suboclusión o la oclusión del intestino puede ser detectada por radiografía de abdomen. la radiografía también puede ayudar en el diagnóstico de áscaris durante su migración por pulmón, se toma una serie con el objetivo de demostrar infiltraciones cambiantes.[11]
A veces aparecen gusanos enteros de 20 a 35 cm (centímetros) de longitud en las heces. En todos los casos es posible identificar los huevos en heces por examen directo entre porta y cubre, sin necesidad de técnicas de concentración dado el elevado número de huevos. Las larvas pueden identificarse en esputo y en aspirado gástrico. En ocasiones se aprecian radiológicamente por estudio baritado que puede demostrar el tracto digestivo del gusano. En las infestaciones activas por ascaris se han descrito anticuerpos inmunes antigalactosa, así como Ig G específica mediante técnicas de ELISA.
La prevención de cualquier enfermedad de transmisión fecal requiere hábitos y costumbres higiénicos y sistemas eficaces de tratamiento fecal. Esto es particularmente importante con A. lumbricoides porque sus huevitos son uno de los patógenos más difíciles de matar (solo superado por los priones), y los huevitos suelen sobrevivir de 1 a 3 años. A. lumbricoides vive en el intestino donde pone huevitos. La infección ocurre cuando se comen los huevitos, demasiado pequeños para ser vistos a simple vista. Los huevitos pueden llegar a las verduras cuando se utilizan heces humanas de personas infectadas mal procesadas como fertilizante para cultivos alimentarios. La infección puede ocurrir cuando los alimentos se manipulan sin quitar o matar los huevitos de las manos, la ropa, el cabello, las verduras / frutas crudas o los alimentos cocidos que son (re) infectados por los manipuladores, recipientes, etc.
La lejía no mata fácilmente A. lumbricoides, pero eliminará su capa pegajosa para permitir que los huevitos se enjuaguen.
El ácido acético, que se encuentra en el vinagre, matará rápidamente los huevitos de A. lumbricoides si se usan con suficiente concentración, durante el tiempo suficiente, a temperatura ambiente normal. El vinagre con al menos un 5% de ácido acético, usado sin diluir, es mucho más efectivo que el vinagre diluido. [13]
Los huevitos de A. lumbricoides pueden reducirse mediante métodos de compostaje en caliente, pero para matarlos por completo puede ser necesario alcohol etílico, yodo, vinagre sin diluir, productos químicos especializados, cocción calor, o "inusualmente" caliente compostaje (por ejemplo, más de 50 grados Celsius (122 °F) durante 24 horas[14]).
Los medicamentos más utilizados para el tratamiento son el albendazol, el pamoato de pirantel y el mebendazol. Otros medicamentos también usados para el tratamiento son la ivermectina, la nitazoxanida, tiabendazol e hidroxinaftoato de befenio.
Cabe destacar la importancia de los métodos profilácticos que se basan básicamente en evitar la diseminación de los huevitos, como puede ser evitar la defecación en el suelo, no utilizar excretas humanas como abono y tratar a los enfermos adecuadamente.[11]
Ascaris lumbricoides es considerado el nematodo intestinal de mayor tamaño. Se presenta con mayor frecuencia en la infancia, representando un verdadero problema médico y de salud pública, especialmente en países en vías de desarrollo.
La parasitosis más frecuente y cosmopolita de todas las helmintiasis humanas es la ocasionada por Ascaris lumbricoides. Se estima que, aproximadamente un cuarto de la población mundial está infectada y cerca de 60 000 personas fallecen anualmente a consecuencia de ello. La ascariasis presenta una mayor prevalencia en niños de países tropicales y subtropicales, especialmente en las regiones donde abunda la pobreza, el hacinamiento y la mala sanidad ambiental; ocasionando un retraso en el desarrollo físico e intelectual de los mismos.
En un estudio a la población escolar en la zona rural Huasteca, se tomó una muestra de nueve municipios de alta marginalidad, en localidades y al final en escuelas. La muestra total fue de 621 niños.
Las poblaciones estaban caracterizadas por el 53 % de las viviendas tenían paredes de otate, el 40 % techo de palma y 63 % piso de tierra; del total de los niños, el 51.1 % eran varones y el 48.9 % eran hembras, donde el 76.9 % tenía entre 6 y 9 años de edad.
Las muestras que nos concierne en este caso son las de Ascaris lumbricoides, donde fue la forma parasitaria más frecuente con un porcentaje de 6 % y una frecuencia de 37, donde los que tenían una letrina convencional presentaron más frecuencia de casos. En relación con los geohelmintos, el Ascaris Lumbricoides se encontró con mayor frecuencia (6 %), la prevalencia fue dos veces menor a la informada en un estudio realizado en Venezuela.
En comparación con el otro artículo, se puede corroborar que en zonas rurales y marginadas es más frecuente la aparición de este helminto, y que también se mostró una prevalencia mayor en niños varones.
En 2003, en Quintana Roo se detectaron 1966 casos en los que 804 fueron masculinos y 912 fueron femeninos.
Lo cual indica que, además de que en las zonas urbanas no se cuenta con una gran cantidad de casos, se debe prestar atención a las zonas rurales, ya que no hay una buena educación y vasta información acerca de las consecuencias que traen consigo hábitos de higiene deficientes.
Los ovillos de ejemplares de A. lumbricoides debe considerarse siempre entre los diagnósticos diferenciales de obstrucción intestinal, en pacientes procedentes de áreas endémicas de esta parasitosis, que acuden a las salas de urgencias, indistintamente de la edad. El manejo debe ser médico y quirúrgico expectante.
|fechaacceso= requiere |url= (ayuda) |fechaacceso= requiere |url= (ayuda) |fechaacceso= requiere |url= (ayuda) |fechaacceso= requiere |url= (ayuda) Ascaris lumbricoides es un nematodo parásito del intestino delgado del ser humano, A este gusano se le llama también lombriz intestinal por su forma alargada que lo asemeja a la lombriz de tierra. En el cerdo se encuentra una especie prácticamente idéntica, llamada Ascaris suum.
La ascariasis constituye un problema de salud pública en situaciones con condiciones higiénicas inadecuadas del agua y alimentos. El contagio se produce por la ingestión de los huevos larvados de segundo estadio (L2), que habían sido eliminados con las heces; los huevos después de ser ingeridos eclosionan liberando las larvas las cuales salen a la luz del intestino delgado y recorren la circulación y los pulmones (realizando dos mudas y aumentando de tamaño), para retornar al intestino delgado donde se convierten en adultos. Los huevos son enormemente resistentes respecto al calor extremo y la desecación, por lo que pueden sobrevivir varios años en ambientes húmedos y templados.
Posee una gran resistencia metabólica y una gran capacidad de reproducción, lo que explica la gran incidencia de casos en la que infecta a las personas. Es el mayor nematodo que parasita al ser humano, pues llega a medir hasta 35 cm (centímetros), aproximadamente.
Heste-zizare handia (Enterobius vermicularis) askaridoen familiako animalia ornogabe bizkarroia da, arra 12-17 cm luze eta emea 25 cm inguru luze dena. Itxuraz lurreko zizarearen antzekoa izaten da, hura baino meheagoa; kolorez, berriz, zurixka da. Arrautzez ugaltzen da; zizare eme batek 30.000.000 arrautza errun ditzake 6-10 hilabetetan. Gizakiaren hesteetan bizkarroi gisa bizi izaten da. Lurralde bero eta hezeetan, eta garbitasunik ez denetan izaten da gehiena.
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Heste-zizare handia (Enterobius vermicularis) askaridoen familiako animalia ornogabe bizkarroia da, arra 12-17 cm luze eta emea 25 cm inguru luze dena. Itxuraz lurreko zizarearen antzekoa izaten da, hura baino meheagoa; kolorez, berriz, zurixka da. Arrautzez ugaltzen da; zizare eme batek 30.000.000 arrautza errun ditzake 6-10 hilabetetan. Gizakiaren hesteetan bizkarroi gisa bizi izaten da. Lurralde bero eta hezeetan, eta garbitasunik ez denetan izaten da gehiena.
Suolinkainen (Ascaris lumbricoides) on sukkulamatoihin kuuluva loiseläin, jota tavataan koko maailmassa. Suolinkainen on lapamadon ohessa toinen Suomessa esiintyvistä vaarallisista loiseläimistä, jotka voivat tarttua ihmiseen. Eniten sitä tavataan Kiinassa ja Kaakkois-Aasiassa sekä Afrikassa, varsinkin Keski- ja Länsi-Afrikan rannikkoseuduilla.[1] Suolinkaista esiintyy eritoten sellaisilla seuduilla, joissa ulosteperäisen lannoitteen käyttö on yleistä. Ihminen voi saada tartunnan esimerkiksi syömällä kasviksia, joita on lannoitettu lannalla. Kaikenlainen maan tonkiminen paljain käsin muodostaa myös riskitekijän.Sisällysluettelo
Suolinkaisen elämänkierto on hyvin monimutkainen. Saadakseen suolinkaisen ihmisen on ensin syötävä esimerkiksi vihanneksia, joissa on suolinkaisen munia. Munat päätyvät ihmisen ruoansulatuskanavan kautta suoleen, jossa munista kuoriutuu mikroskooppisen pieniä toukkia. Toukat porautuvat suolen seinämästä ihmisen verenkiertoon ja hakeutuvat keuhkojen hiusrakkuloihin ja sieltä edelleen keuhkoputkiin. Liman mukana toukat ajautuvat ihmisen hengityksen ja yskimisen ansiosta suuhun, ja nielaistessa ylimääräistä limaa toukat kulkeutuvat uudelleen mahalaukkuun ja suoleen, jossa toukista kehittyy aikuisia yksilöitä.
Aikuinen suolinkainen munii päivässä jopa 200 000 mikroskooppisen pientä munaa, jotka poistuvat elimistöstä ulosteen mukana. Suolinkaisen munat ovat äärimmäisen kestäviä ja voivat säilyä maaperässä jopa 10 vuotta horrostilassa. Munat kestävät myös mahahappoja ja useita kemikaaleja ja torjunta-aineita.
Aikuiselle suolinkaiselle tyypillistä on sen melko suuri koko. Aikuinen koirassuolinkainen on keskimäärin 2–4 mm paksu ja 15–31 cm pitkä. Väriltään suolinkainen on vaalean kellertävä. Naaraat ovat keskimäärin 3–6 mm leveitä ja 20–49 cm pitkiä. Naaraan sukuelimet sijaitsevat kehon loppuosassa, ja sen osuus on noin kolmasosa koko madon pituudesta. Madossa voi olla jopa 27 miljoonaa munaa kerrallaan, ja mato voi munia 200 000 munaa päivässä. Hedelmöitetyt munat ovat soikeahkoja, ja ne ovat 45–75 mikrometriä pitkiä ja 35–50 mikrometriä leveitä.
Suolinkaisen torjunnassa ensisijaisen tärkeää on hyvä hygienia ja ulosteperäisten lannoitteiden välttäminen maanparannusaineena. Suolinkainen voi tarttua jopa likaisista käsistä, mikäli maata on möyhitty taikka kasvimaata kitketty, koska käsiin tarttuva maa-aines saattaa sisältää suolinkaisen munia. Syötävät elintarvikkeet tulee huuhdella erityisen hyvin, kuten myös kädet, vaatteet ja välineet. Mielellään on syytä välttää käyttämästä elintarvikkeina sellaisia maataloustuotteita, joita on lannoitettu ihmisperäisellä lannalla. Suomessa hygienian taso on niin korkea, että tartuntaa on epätodennäköistä saada kotimaisista tuotteista. Suurimmassa vaarassa ovat lapset, joilla on tapanaan panna suuhunsa kaikenlaista, mitä käsiinsä saavat. Kerran ihmiseen päästyään suolinkaisen hävittäminen voi olla vaikea operaatio sen omintakeisen lisääntymiskaavan vuoksi.
Osa munista ajautuu verenkierron mukana maksaan ja munuaisiin, sydämeen ja keuhkoihin, joten perinteinen suolistolääkitys apteekin matolääkkeillä ei välttämättä tuo toivottua tulosta. Toisekseen infektion toteaminen saattaa olla perin hankalaa, sillä suolinkainen aiheuttaa monenlaisia oireita, kuten lievää yskää, päänsärkyä, kuumeilua, vatsanväänteitä, maksaläikkiä ja maksakirroosia, pöhötystä, heikotusta, outoa laihtumista, B-vitamiinin ja magnesiumin puutostiloja tai veriarvojen heilahtelua. Madoilla on myös toksikologinen vaikutus matojen ulostaessa ihmiselimistöön. Madot voivat aiheuttaa myös pahanhajuisen hengityksen, vaikka suuhygienia olisikin kunnossa.
Suolinkainen todetaan yleensä ulostenäytteestä mikroskoopilla. Silmämääräinen tunnistaminen on yleensä vaikeaa, koska ulosteen mukana poistuvat munat ovat mikroskooppisen pieniä toisin kuin lapamadolla, josta saattaa irrota selvästi näkyviä osia ulosteeseen.
Suolinkainen (Ascaris lumbricoides) on sukkulamatoihin kuuluva loiseläin, jota tavataan koko maailmassa. Suolinkainen on lapamadon ohessa toinen Suomessa esiintyvistä vaarallisista loiseläimistä, jotka voivat tarttua ihmiseen. Eniten sitä tavataan Kiinassa ja Kaakkois-Aasiassa sekä Afrikassa, varsinkin Keski- ja Länsi-Afrikan rannikkoseuduilla. Suolinkaista esiintyy eritoten sellaisilla seuduilla, joissa ulosteperäisen lannoitteen käyttö on yleistä. Ihminen voi saada tartunnan esimerkiksi syömällä kasviksia, joita on lannoitettu lannalla. Kaikenlainen maan tonkiminen paljain käsin muodostaa myös riskitekijän.lähde?
Ascaris lumbricoides
L’ascaris lombricoïde (Ascaris lumbricoides) est un ver nématode (genre des ascarides) parasite intestinal qui provoque l’ascaridiose, maladie strictement humaine. C’est le plus grand des nématodes, et la plus fréquente des helminthiases, qui concernent l'homme.
L’ascaris lombricoïde est cosmopolite mais est plus fréquent dans les zones tropicales et subtropicales ainsi que celles avec une hygiène inadéquate.
« L'ascaris des chiens et des chats » appartient à d'autres ascarides (Toxocara canis chez le chien, Toxocara cati chez le chat), provoquant la toxocarose, qui peut aussi toucher l'homme.
Fréquents et de grande dimension, les ascaris lombricoïdes ne pouvaient pas passer inaperçus. Aussi des médecins historiens de la fin du XIXe siècle ont identifié comme ascaris le ver Hefat mentionné dans le papyrus Ebers[1], mais cela n'est pas confirmé un siècle plus tard[2]. En Chine, l'ascaris serait mentionné dans le Nei Jing[3].
Les anciens grecs ont pensé que ce ver était engendré par une force vitale des excréments. Hippocrate distingue trois sortes de vers parasites humains : le ver plat (ténia), le ver rond (ascaris) et les « ascarides » (oxyures)[3]. Les romains désignent l'ascaris sous les termes tineum rotundum ou lumbricus rotondatus[1].
En médecine perse, Avicenne énumère quatre types de vers, dont le « lombric rond » (ascaris lombricoïde), qu'il considère comme inoffensif et même salutaire, propre à débarrasser l'intestin des matières nuisibles[1].
La théorie de la génération spontanée des vers intestinaux est remise en question à partir du XVIIIe siècle. En 1700, Nicolas Andry publie son célèbre De la génération des vers dans le corps de l'homme, il affirme que leur présence est due à l'introduction d'œufs dans le corps[1]. Dès lors les recherches sur la reproduction des ascarides se développent, et Linné fait prévaloir le terme Ascaris lumbricoïdes en 1758.
À partir du XIXe siècle, les observations d'accidents pathologiques dus à l'ascaris se multiplient, et en 1860, Davaine publie son Traité des Entozoaires et des maladies vermineuses qui résume toute la connaissance de son temps sur l'ascaris.
L'apparition de la microbiologie provoque une perte d'intérêt, car les maladies vermineuses sont alors interprétées comme l'action unique de microbes transportés par les vers. Finalement, les études proprement parasitologiques de l'ascaris reprennent au début du XXe siècle. Le cycle complet évolutif de l'ascaris dans le corps humain est établi par des auteurs anglais et japonais dans la période 1916-1925[1].
À partir de 1949, des publications décrivent une nouvelle forme, rare, de maladie parasitaire chez l'enfant. Les premiers auteurs ont pensé avoir affaire à la larve d'Ascaris lumbricoïdes de l'homme. Mais en 1952, Beaver démontre, preuves expérimentales à l'appui, qu'il s'agit de larves de Toxocara canis[4] ; d'où l'appellation impropre « ascaris du chien et du chat » pour toxocarose.
L'ascaridiose est la plus fréquente des géohelminthiases humaines ou vers parasites intestinaux qui se transmettent par voie oro-fécale. Les œufs de ces parasites se retrouvent dans les excréments humains, contaminent le sol là où existe la défécation en plein air, pour souiller l'eau et les produits agricoles[5]. Les systèmes d'égouts dépourvus de traitement des eaux usées qui envoient les excréments humains directement dans les eaux des ruisseaux, des rivières et des fleuves est aussi une importante source de contamination.
Dans le monde, il y aurait plus d'un milliard de personnes infectées par l’ascaris lombricoïde soit un être humain sur six[6], dont 350 millions gravement atteintes, occasionnant 60 000 décès annuels[7].
La prévalence de l’ascaridiose est très variable selon les régions : elle tend à disparaître des régions tempérées, où elle fut longtemps habituelle, surtout dans les zones rurales, et considérée comme bénigne. Elle continue à sévir à des taux importants dans les pays chauds du tiers-monde et y pèse lourdement sur le taux de mortalité infantile.
Les vers adultes peuvent ressembler à un gros ver de terre ou lombric (d'où son nom de A. Lumbricoides), mais ils n'appartiennent pas du tout à la même classe d'animaux. Leur cuticule (« peau » externe) est finement striée transversalement. Vivants, leur couleur est blanc rosé translucide, mais morts ils deviennent blanc crème opaque[8].
La femelle mesure de 20 à 30 cm de long sur 5 à 6 mm de diamètre et son extrémité postérieure est en forme de pointe mousse.
Le mâle est moitié moins grand, et se reconnaît à son extrémité postérieure enroulée en crochet.
Le cycle évolutif est simple, direct, à un seul hôte, en principe l'Homme.
Les vers adultes vivent dans la lumière (lumen) du gros intestin, et peuvent y vivre un ou deux ans. Une femelle peut produire environ 200 000 œufs par jour qui sont dispersés par les selles.
Dans les cas où le sujet n'est parasité que par une ou plusieurs femelles, mais sans mâles, les œufs sont pondus non fécondés. Ces œufs ne deviennent pas infectieux. Ils sont de forme atypique, moins reconnaissables, parfois confondus avec des débris alimentaires lors d'un examen des selles par un observateur non averti[8].
Les œufs fécondés ont un aspect caractéristique : une forme ellipsoïde, de couleur brune, avec coque épaisse mamelonnée mesurant 60 µm sur 40 µm. Ils ne sont pas embryonnés au moment de leur expulsion avec les selles. Ils évoluent en embryons et deviennent infectieux après un délai de dix-huit jours à plusieurs semaines, en fonction des conditions de l’environnement (optimum : forte humidité, température 28 à 32 °C)[9].
Très résistants, ils survivent habituellement au moins 1 à 3 ans dans la terre. Dans des conditions sanitaires précaires, ils sont ingérés avec l’eau, les légumes ou les fruits, contaminant les sujets sains.
Après l'ingestion, les œufs éclosent, envahissent la muqueuse intestinale et sont transportées par la veine porte, puis par la circulation systémique jusqu’aux poumons. Les larves poursuivent ensuite leur maturation dans les poumons (10 à 14 jours) avant de pénétrer les parois alvéolaires, remonter dans l’arbre bronchique jusqu’à la gorge et ensuite être avalées de nouveau.
Après avoir atteint l’intestin grêle, elles y terminent leur développement pour évoluer en vers adultes. Il s’écoule de deux à trois mois entre l’ingestion des œufs infectieux et la ponte des femelles adultes.
Deux faits sont à noter :
L’ascaris sécrète au moins deux types de molécules, dont l’une le protège contre le suc gastrique (inhibiteur de pepsine) et l’autre inhibe la prolifération des lymphocytes (phosphorylcholine)[7].
L’ascaris peut être identifié avec un examen parasitologique des selles.
Le diagnostic est facile lorsque le ver est émis soit avec les selles soit lors d'un effort de toux ou de vomissement. Le phénomène est spectaculaire et impressionnant, mais peu grave. Beaucoup plus rarement, la découverte est fortuite : lors d'un examen d'imagerie ou d'une intervention chirurgicale[7].
Il existe divers médicaments permettant de traiter les parasites nématodes. Ces médicaments appartiennent à la familles des anthelminthiques. Pour traiter l'ascaris qui se trouve dans la lumière des intestins, on utilise des médicaments benzimidazolés comme le Flubendazole (traitement sur 3 jours), l'Albendazole (traitement en prise unique), le Mébendazole (traitement sur 3 jours) ; ainsi que d'autres médicaments comme le Pyrantel (traitement en prise unique).
Les benzimidazolés vont inhiber la polymérisation des tubules en établissant des liaisons de forte affinité avec la β-tubuline parasitaire, ce qui aura des répercussions sur de nombreuses fonctions cellulaires et entraînera la mort du parasite.
Le Pyrantel est un agoniste des récepteurs nicotiniques à l’acétylcholine, il entraînera une dépolarisation neuromusculaire, une paralysie spastique et enfin une expulsion des vers.
Ce sont généralement des molécules bien tolérées, passant peu voire pas dans la circulation sanguine et restant dans la lumière des intestins. L’embonate de pyrvinium (Povanyl) est susceptible de colorer les selles en rouge.
Pour le 1er trimestre de la grossesse, il existe un effet tératogène des imidazolés. De plus, il faut éviter la consommation l’alcool qui donne un effet antabuse.
Ascaris lumbricoides
L’ascaris lombricoïde (Ascaris lumbricoides) est un ver nématode (genre des ascarides) parasite intestinal qui provoque l’ascaridiose, maladie strictement humaine. C’est le plus grand des nématodes, et la plus fréquente des helminthiases, qui concernent l'homme.
L’ascaris lombricoïde est cosmopolite mais est plus fréquent dans les zones tropicales et subtropicales ainsi que celles avec une hygiène inadéquate.
« L'ascaris des chiens et des chats » appartient à d'autres ascarides (Toxocara canis chez le chien, Toxocara cati chez le chat), provoquant la toxocarose, qui peut aussi toucher l'homme.
Dječja glista (lat. Ascaris lumbricoides) je parazit koji živi u tijelu djece. Spada u obliće[1] . Jaja dječje gliste vrlo su otporna i mogu preživjeti u tlu i do deset godina. Dječja glista pomoću ždrijela uzima sokove domaćina. Gliste su razdvojenog spola. Žive uglavnom u debelom crijevu ili u tankom crijevu.Izgledaju kao mali bijeli končići, i mogu se vidjeti golim okom.Tijelo dječje gliste prekriveno je kutikulom, a ispod kutikule se nalaze mišići koji životinji omogućuju zmijoliko kretanje. Probavilo je prohodno:usta-ždrijelo-ravno crijevo-crijevni otvor. Dječja glista nema organe za disanje ni optjecajnog sustava.Prenosi se prljavim rukama ili hranom.
Djeca se zaraze kad se igraju sa zemljom, gurajući ruke ili druge predmete zaražene jajašcima u usta.
Znakovi bolesti su: iznemoglost, teško disanje, zastoji u probavi.
Dječja glista (lat. Ascaris lumbricoides) je parazit koji živi u tijelu djece. Spada u obliće . Jaja dječje gliste vrlo su otporna i mogu preživjeti u tlu i do deset godina. Dječja glista pomoću ždrijela uzima sokove domaćina. Gliste su razdvojenog spola. Žive uglavnom u debelom crijevu ili u tankom crijevu.Izgledaju kao mali bijeli končići, i mogu se vidjeti golim okom.Tijelo dječje gliste prekriveno je kutikulom, a ispod kutikule se nalaze mišići koji životinji omogućuju zmijoliko kretanje. Probavilo je prohodno:usta-ždrijelo-ravno crijevo-crijevni otvor. Dječja glista nema organe za disanje ni optjecajnog sustava.Prenosi se prljavim rukama ili hranom.
Ascaris lumbricoides è un verme cilindrico della famiglia degli Ascarididae (nematodi fasmidiari). Il verme è causa della malattia detta "ascaridiasi".[1]
Le infezioni sono asintomatiche in più dell'85% dei casi, soprattutto se il numero dei vermi è contenuto.[1] I sintomi aumentano con il numero dei vermi presenti e possono includere dispnea e febbre all'esordio della malattia.[1] A questi possono seguire sintomi di gonfiore addominale, dolore addominale e diarrea.[1] I bambini sono più comunemente colpiti, e in questo gruppo l'infezione può anche causare scarso accrescimento ponderale, malnutrizione e difficoltà di apprendimento.[1][2][3]
A. lumbricoides è un grande verme nematode, bianco, la cui femmina adulta può raggiungere mediamente le dimensioni di 30 cm per 5 mm di diametro, mentre il maschio è più piccolo, misura circa 20 cm per 4 mm. La trasmissione nell'uomo avviene attraverso l'ingestione di uova che si schiudono nel duodeno liberando le larve che sono capaci di penetrare la parete dell'intestino e di diffondersi nella circolazione sanguigna. Il sangue trasporta le larve a fegato, cuore e polmoni. Le larve entro qualche settimana si accrescono per poi penetrare negli alveoli polmonari, per poi essere espulse o reingerite con l'espettorato. Le larve reingerite ritornano nell'intestino tenue e completano la maturazione nel digiuno. Qui la femmina, dopo essere fecondata dal maschio, depone le uova, fino a 200.000 al giorno. A. lumbricoides può sopravvivere nell'intestino per circa un anno.
Lo stesso argomento in dettaglio: Ascaridiasi. È diffuso in molte zone del mondo, in particolare in quelle con scarse condizioni igieniche e in cui si usano feci contaminate dalle uova come fertilizzante per terreni agricoli. L'infezione è facilitata da diversi fattori quali l'enorme numero di uova prodotto da ciascuna femmina del verme, la scarsa igiene, e la resistenza delle uova stesse, che sopportano bene temperature estreme e possono rimanere vitali per mesi.
In Cina si sta diffondendo la cattiva abitudine di mangiare le sue uova per dimagrire, rischiando gravi conseguenze per la salute: l'Ascaris vive nell'intestino e può arrivare a raggiungere i polmoni causando la morte dell'organismo che lo ospita.
La prevenzione si attua curando l'igiene, ossia favorendo l'accesso a water e a un accurato smaltimento delle feci.[1][4] Le uova del verme si presentano nelle feci del paziente dopo 8 settimane dal contagio, che quindi diventa potenzialmente infettivo per altre persone. Il lavaggio delle mani con sapone sembra essere protettivo.[5] Nelle aree in cui più del 20% della popolazione ne è affetto, si raccomanda di trattare ciascuno a intervalli regolari.[1] La recrudescenza delle infezioni è comune.[2][6] Non sono disponibili vaccini.[2] I trattamenti raccomandati dall'Organizzazione Mondiale della Sanità sono i farmaci albendazolo, mebendazolo, levamisolo o pyrantel pamoato.[2] Altri agenti efficaci includono tribendimidine e nitazoxanide.[2]
Ascaris lumbricoides è un verme cilindrico della famiglia degli Ascarididae (nematodi fasmidiari). Il verme è causa della malattia detta "ascaridiasi".
Le infezioni sono asintomatiche in più dell'85% dei casi, soprattutto se il numero dei vermi è contenuto. I sintomi aumentano con il numero dei vermi presenti e possono includere dispnea e febbre all'esordio della malattia. A questi possono seguire sintomi di gonfiore addominale, dolore addominale e diarrea. I bambini sono più comunemente colpiti, e in questo gruppo l'infezione può anche causare scarso accrescimento ponderale, malnutrizione e difficoltà di apprendimento.
Titulus in primo exordio typis crassioribus repetitus
Comprehensio (200 vel plurium litterarum) quae rem apte describat
Nexus extra-Vicipaedianus (sive et fons bibliographicus) qui et titulum et rem ipsam satis corroboret
Nexus interni caerulei ex hac pagina et in hanc paginam ducentes; categoriae caeruleae (quibus absentibus formula {{Dubcat}} ponatur); pagina annexa apud Wikidata (aut formula {{Nexus absunt}})
Cetera hac encyclopaedia digna, velut descriptio (explicationes, historica, exempla); imago necnon titulus suffixus; ceteri nexus externi siqui utiles sint; bibliographia.
Ascaris lumbricoides est vermis phyli Nematodum parasitum, qui causa morbi accurate intestini tenuis omnium animalium sunt.
-2 Latinitas huius rei dubia est. Corrige si potes. Vide {{latinitas}}.Ascaris lumbricoides est vermis phyli Nematodum parasitum, qui causa morbi accurate intestini tenuis omnium animalium sunt.
Ascaris lumbricoides ialah cacing bulat besar bagi manusia, tergolong dalam filum Nematoda. Seekor nematod askarid, ia bertanggungjawab atas penyakit askariasis pada manusia, dan merupakan cacing parasit paling am dan terbesar pada manusia. Seperenam populasi manusia dianggarkan dijangkiti oleh Ascaris lumbricoides atau cacing bulat lain.[1] Askariasis adalah prevalen di seluruh dunia dan lagi-lagi di negara-negara tropika dan subtropika.
. PMID 20109051.Selenggaraan CS1: Pelbagai nama: senarai pengarang (link) Ascaris lumbricoides ialah cacing bulat besar bagi manusia, tergolong dalam filum Nematoda. Seekor nematod askarid, ia bertanggungjawab atas penyakit askariasis pada manusia, dan merupakan cacing parasit paling am dan terbesar pada manusia. Seperenam populasi manusia dianggarkan dijangkiti oleh Ascaris lumbricoides atau cacing bulat lain. Askariasis adalah prevalen di seluruh dunia dan lagi-lagi di negara-negara tropika dan subtropika.
De spoelworm (Ascaris lumbricoides) is een soort rondworm uit de familie Ascarididae. Deze familie bevat een groot aantal parasitaire rondwormen die leven in gewervelde dieren. De spoelworm is daar één van, het is een vrij grote rondworm die bij mensen voorkomt en de aandoening ascariasis veroorzaakt.
Het woord spoelworm kan ook opgevat worden als een verzamelnaam voor alle leden van deze familie (spoelwormen), waaronder ook veel voorkomende rondwormen bij huisdieren zoals de hondenspoelworm (Toxocara canis).
De (gewone) spoelworm (A. lumbricoides) is een darmparasiet die vroeger veel in Nederland en België bij mensen voorkwam, maar tegenwoordig nog maar zelden wordt waargenomen. Wereldwijd is een zesde van de wereldbevolking besmet met de spoelworm of een andere rondworm.[1]
De spoelworm is een rondworm van enige mm dik en tot ca. 15-35 cm lang (vrouwtjes; de mannetjes blijven wat kleiner). In levende toestand is de worm heel lichtroze, na de dood en in bewaarvloeistof verdwijnt deze kleur snel en wordt hij wit.
De volwassen wormen leven in de dunne darm van de mens. Een vrouwtje kan tot 200.000 eieren per dag leggen. Deze eitjes en soms ook de worm zelf, verlaten het lichaam met de ontlasting. In landen met slechte hygiënische voorzieningen rijpen de bevruchte eitjes onder gunstige omstandigheden (vochtige grond, niet te koud) in enkele weken tot het punt waarop ze infectieus worden. Mensen krijgen de eitjes aan de handen bij contact met de grond en slikken ze in. Uit het ei kruipt een larve, deze komt in de maag of de darm en boort zich van daar uit eerst door de maag- of darmwand zodat hij in het bloed komt. Hij migreert als larve naar de longen en wordt opgehoest en weer ingeslikt. Nu pas ontwikkelt de larve zich tot volwassen rondworm en kan na bevruchting eitjes gaan leggen. Hiermee is de cyclus rond.
Mensen die slechts licht besmet zijn, merken niets van deze spoelwormen in het lichaam. Ziekteverschijnselen (ascariasis) treden pas op bij zwaardere besmetting met grote aantallen wormen.
Bronnen, noten en/of referentiesDe spoelworm (Ascaris lumbricoides) is een soort rondworm uit de familie Ascarididae. Deze familie bevat een groot aantal parasitaire rondwormen die leven in gewervelde dieren. De spoelworm is daar één van, het is een vrij grote rondworm die bij mensen voorkomt en de aandoening ascariasis veroorzaakt.
Het woord spoelworm kan ook opgevat worden als een verzamelnaam voor alle leden van deze familie (spoelwormen), waaronder ook veel voorkomende rondwormen bij huisdieren zoals de hondenspoelworm (Toxocara canis).
Glista ludzka (łac. Ascaris lumbricoides hominis) – pasożyt ludzki z rodzaju Ascaris.
Osiąga około 40 cm długości[1]. Ma obły kształt ciała o barwie bladoróżowej. Wzdłuż ciała biegną cztery podłużne linie. Linia grzbietowa i brzuszna są cienkie i białe, a linie boczne - brunatne i grubsze. Otwór gębowy otoczony jest trzema wargami: wargą grzbietową i dwiema wargami przybrzusznymi. Wargi służą za narząd czepny i wyposażone są w brodawki wargowe, które spełniają rolę narządów dotyku. Około 2 mm od przedniego końca ciała znajduje się na stronie brzusznej otwór wydalniczy. Mniej więcej w tej samej odległości od tylnego końca ciała, również na stronie brzusznej, mieści się otwór odbytowy. U samców nazywany jest otworem stekowym, ponieważ spełnia też funkcję otworu płciowego. Układ płciowy samicy uchodzi na zewnątrz odrębnym otworem płciowym - szparą sromową. Wór skórno-mięśniowy złożony jest z elastycznego oskórka (cuticula), który składa się z kilku warstw różniących się ułożeniem włókienek. Pod oskórkiem leży naskórek (hypodermis) o charakterze syncytium. Oskórek i naskórek tworzą razem skórę, pod którą znajduje się warstwa mięśni podłużnych. Mięśnie rozdzielone są za pomocą wałków hypodermalnych na cztery pasma, z których dwa leżą na stronie grzbietowej, a dwa na brzusznej.
Otwór gębowy prowadzi do silnie umięśnionej gardzieli, wysłanej grubą warstwą oskórka i mającej w przekroju poprzecznym kształt trójkąta. Gardziel prowadzi do jelita środkowego, które przechodzi w jelito proste, uchodzące na zewnątrz otworem odbytowym. Układ wydalniczy zbudowany jest z trzech ogromnych komórek. Dwa podłużne kanały biegnące pośrodku wałków hypodermalnych zbiegają się na przodzie we wspólny przewód wyprowadzający. Układ nerwowy złożony jest z pierścienia nerwowego otaczającego gardziel, 6 powrózków nerwowych odchodzących ku przodowi od pierścienia okołogardzielowego i 8 pni nerwowych odchodzących od tego pierścienia ku tyłowi.
Glista ludzka jest rozdzielnopłciowa, samice mogą mieć do 40 cm długości i są dłuższe od samców, których długość zawiera się w granicach 10-32 cm. W ten sposób można odróżnić samicę od samca. Narządy rozrodcze samca są nieparzyste - jądro, nasieniowód i przewód wytryskowy, a samicy parzyste - dwa jajniki, dwa jajowody i dwie macice, łączące się we wspólną pochwę.
Choroba wywoływana przez glistę ludzką nosi nazwę glistnicy.
Dorosłe samice żyją w jelicie cienkim. Składają dziennie do 200 tysięcy jaj, które z kałem żywiciela wydostają się na zewnątrz. Po kilku tygodniach w jajach rozwijają się larwy i w takiej postaci czekają na połknięcie przez żywiciela. Ponieważ glista jest pasożytem monoksenicznym (występują tylko u jednego żywiciela), kolejnym żywicielem jest również człowiek. W jelicie człowieka larwy wydostają się z osłon jajowych. Uwolnione larwy przez ścianki jelita przedostają się do naczyń krwionośnych i rozpoczynają wędrówkę do płuc. Jest to konieczne, ponieważ do dalszego rozwoju potrzebują tlenu. Docierają więc do pęcherzyków płucnych. Tam dwukrotnie linieją. Po osiągnięciu 2 mm długości zaczynają wędrówkę w górę przez oskrzeliki, oskrzela, tchawicę do krtani, skąd odruchowo przełknięte, dostają się do żołądka i stąd do jelita. Tu dorastają. Po ok. 2 miesiącach od zakażenia zaczynają w jelicie rozmnażać się płciowo. Choroba spowodowana przez glisty nosi nazwę glistnicy i objawia się najczęściej ogólnym osłabieniem, zawrotami głowy, obrzękami twarzy, nadmierną pobudliwością chorego i reakcjami alergicznymi. Gdy zakażenie jest masowe, może dochodzić do całkowitego braku drożności jelit. Glistą można się zarazić jedząc niedomyte warzywa, które były nawożone ludzkimi fekaliami, lub pijąc zanieczyszczoną wodę (np. w czasie kąpieli w jeziorze, rzadziej basenie).
Samce glisty ludzkiej mają 43 chromosomy, a samice 48[2].
Ascaris lumbricoides (conhecido popularmente como lombriga) é uma espécie de nematódeo monoxeno da família Ascarididae, sendo a causa da doença conhecida como ascaridíase. Os vermes adultos medem entre 15 cm e 40 cm de comprimento e desenvolvem-se no intestino delgado do hospedeiro, no qual macho e fêmea se acasalam.
Os machos adultos da espécie podem atingir até 30 centímetros de comprimento e possuem uma cor leitosa. Em uma de suas extremidades, os vermes apresentam uma boca ou vestíbulo bucal, contornada por três lábios com dentículos dispostos em forma de serrilha. Não há interlábios. O alimento ingerido passa por um esôfago musculoso, depois por um intestino retilíneo, até chegar ao reto e sair pela cloaca, situada na extremidade posterior do animal. O aparelho reprodutor é composto de um único testículo enovelado e filiforme, canal deferente, canal ejaculador e abre-se na cloaca. Dois espículos no corpo do macho servem como estruturas acessórias para a cópula. É possível diferenciar facilmente as fêmeas dos machos pois estes últimos tem sua extremidade posterior bastante encurvada ventralmente.[1]
Diferentemente da grande maioria dos gametas masculinos de outros seres, o espermatozoide tem movimentação ameboide por conta de forças evolutivas sofridas pela espécie no meio.[2]
As fêmeas medem de 30 a 40 centímetros de comprimento. A cor, a boca e o aparelho digestivo são semelhantes aos dos machos, mas geralmente são mais robustas que estes e possuem ânus em vez de cloaca. O sistema reprodutor é composto de dois ovários filiformes e enovelados que continuam como ovidutos, diferenciando em úteros que se unem para formar uma única vagina. A vulva fica situada no terço anterior do animal. A extremidade posterior da fêmea, ao contrário da dos machos, é retilínea.[3]
Os ovos tem a princípio cor branca, mas devido ao contato com os pigmentos biliares das fezes, adquirem um tom castanho, às vezes descrito como de amarelo-escuro a marrom.[4] Tem formato oval a redondo e medem 45 a 75 micrômetros (μm) de comprimento e 35 a 45 (ou 50, a depender da fonte)[5] μm de largura;[6] possuem uma cápsula espessa graças a membrana externa mamilonada, formada por mucopolissacarídeos e secretada pela parede uterina. Internamente a esta membrana, existe outra constituída de quitina e proteína. A mais interna é delgada e impermeável à água constituída de 25% de proteínas e 75% de lipídios. É a camada mais interna que garante ao ovo a capacidade de resistir às condições adversas do ambiente. Em seu interior, os ovos tem uma massa de células germinativas. É possível encontrar nas fezes humanas ovos inférteis de áscaris, isso ocorre quando a fêmea do verme não foi inseminada, ou quando está iniciando a oviposição.[5] Pode-se identificar ao microscópio esse tipo de ovo pois eles possuem o interior desorganizado, com citoplasma granuloso e sem estruturas visíveis.[4][6] A membrana mamilonada é mais delgada e são mais alongados que os ovos férteis, medindo 80 a 90 μm de comprimento. Algumas vezes, mesmo os ovos férteis podem não ter a membrana mamilonada, sendo chamados de ovos decorticados.[4]
.JPG)
|coautor= (ajuda)
|coautor= (ajuda)
Ascaris lumbricoides (conhecido popularmente como lombriga) é uma espécie de nematódeo monoxeno da família Ascarididae, sendo a causa da doença conhecida como ascaridíase. Os vermes adultos medem entre 15 cm e 40 cm de comprimento e desenvolvem-se no intestino delgado do hospedeiro, no qual macho e fêmea se acasalam.
Limbric este denumirea comună a unui vierme cilindric parazit, Ascaris lumbricoides, care poate parazita intestinul omului sau al animalelor. Boala produsă de acest vierme se numește ascaridioză.
Este un vierme cilindric cu extremitățile ascuțite, de culoare alb-gălbuie și cu o lungime de 15–25 cm. Prezintă dimorfism sexual, femela fiind mai mare decât masculul. La capătul anterior, limbricul are orificiul bucal, înconjurat de trei buze groase, iar la capătul posterior-orificiul anal. Limbricul este primul din seria animală la care aceste două orificii sunt separate.
Viermii adulți trăiesc în lumenul intestinului subțire al gazdei. Femela depune aici numeroase ouă (aproximativ 240.000/zi). În absența masculului, femela depune ouă nefecundate, care nu au capacitate infestantă. Ouăle rezultate din înmulțirea sexuată conțin o singură celulă ou, nedivizată (sunt unicelulare, neembrionate). Au un înveliș protector rezistent. Sunt eliminate în mediu odată cu excrementele gazdei. Sunt foarte rezistente în mediul extern, putând rămâne viabile pe sol mai mult de 1 an. Nu sunt infestante dacă sunt ingerate în stadiul de ouă neembrionate. Atunci când întâlnesc condiții favorabile (sol umed, umbrit, temperatură ambientală de 22-24 °C), celula ou pe care o conțin începe să se dividă, și ouăle devin embrionate și infestante într-un interval care poate varia de la 18 zile la 3 săptămâni.
Ouăle embrionate contaminează solul, apa și plantele cu care au venit în contact. Ele pot fi înghițite de om sau animale odată cu acestea (prin consum de apă contaminată, fructe și legume nespălate, mâini murdare, geofagie).
Ajunse în intestinul subțire, ouăle embrionate eclozează, eliberând larve care invadează mucoasa intestinală și ajung, pe calea circulației portale și limfatice, în ficat. Aici suferă un prim ciclu larvar de maturație, cu durata de 4 zile. Apoi, pe calea circulației sistemice, ajung în plămâni. Urmează un nou ciclu larvar de maturație, cu o durată de 10-14 zile, după care larvele străbat peretele alveolar și urcă prin arborele traheobronșic până în faringe, de unde sunt înghițite. Ajungând din nou în intestinul subțire, din larve se dezvoltă viermii adulți, și ciclul se reia.
Din momentul ingestiei, ouăle infestante au nevoie de 2-3 luni ca să evolueze până la stadiul de viermi adulți, în care femela depune prima ei serie de ouă. Durata de viață a unui vierme adult este de 1-2 ani. Limbricul poate fi depistat prin efectuarea unui examen coproparazitologic si prin crestere euzinofilelor in sange( in special in perioada bronhopulmonara)
Limbric este denumirea comună a unui vierme cilindric parazit, Ascaris lumbricoides, care poate parazita intestinul omului sau al animalelor. Boala produsă de acest vierme se numește ascaridioză.
Hlísta detská (lat. Ascaris lumbricoides) je parazit človeka.Parazitujú hlavne u detí. Samce sú dlhé 10 – 20 cm, samice do 30 cm – tieto produkujú až 200 000 veľmi drobných vajíčok denne.Majú pohlavnú dvojtvarosť. Vajíčka sa dostávajú stolicou von. Človek sa môže nakaziť neumytou zeleninou a nedostatočnou hygienou, deti často olizovaním rúk. V čreve sa z vajíčok liahnu drobné larvičky (tzv. mikrofilárie), ktoré prenikajú cez stenu čreva do ciev. Krv ich zanesie do pľúc, kde vnikajú do dýchacích ciest. Vykašliavaním sa dostávajú do hltanu a opäť do čreva, kde dospievajú. Pri silnejšej nákaze oslabujú organizmus a spôsobujú vážne zdravotné problémy: koliky, horúčky až upchatie čriev, čo vyžaduje operatívny zákrok.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Hlísta detská
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Hlísta detská
Hlísta detská (lat. Ascaris lumbricoides) je parazit človeka.Parazitujú hlavne u detí. Samce sú dlhé 10 – 20 cm, samice do 30 cm – tieto produkujú až 200 000 veľmi drobných vajíčok denne.Majú pohlavnú dvojtvarosť. Vajíčka sa dostávajú stolicou von. Človek sa môže nakaziť neumytou zeleninou a nedostatočnou hygienou, deti často olizovaním rúk. V čreve sa z vajíčok liahnu drobné larvičky (tzv. mikrofilárie), ktoré prenikajú cez stenu čreva do ciev. Krv ich zanesie do pľúc, kde vnikajú do dýchacích ciest. Vykašliavaním sa dostávajú do hltanu a opäť do čreva, kde dospievajú. Pri silnejšej nákaze oslabujú organizmus a spôsobujú vážne zdravotné problémy: koliky, horúčky až upchatie čriev, čo vyžaduje operatívny zákrok.
Spolmask (Ascaris lumbricoides), är en storvuxen parasitisk rundmask som infekterar människor. Parasiten är en av våra vanligaste tarmparasiter, som livnär sig på näringsinnehållet i tunntarmen. Infektionen kallas för spolmasksinfektion (Ascariasis) [1], och är vanligast i miljöer med dålig hygien och i samhällen med låg socioekonomisk status [2]. Barn smittas oftare än vuxna. Maskarna sprids som ägg med människans avföring. En individ smittas genom att svälja ägg som därefter kläcks och utvecklas till en larv. Larven penetrerar tarmväggen och transporteras via blodet till lungorna. Från lungorna tar sig larverna vidare till halsen där de sedan sväljs ner igen och utvecklas till en könsmogen spolmask [3].
Ascaris lumbricoides beskrevs och namngavs av Carl von Linné år 1758. Inom släktet finns också en närbesläktad art, Ascaris suum, spolmask hos svin, som beskrevs av Goeze år 1782. Det var länge oklart om dessa verkligen var olika arter. Det är nu visat att de utgör två reproduktivt åtskilda arter med skillnader i morfologiska egenskaper [4]. De är svåra att skilja från varandra om man jämför deras utseende.
I sitt vuxna stadium lever Ascaris lumbricoides i människans tunntarm. För att klara av miljön i tarmen utsöndrar masken ämnen som hindrar värdens enzymer från att smälta den[5]. Genom muskelaktivitet håller den sig kvar i tarmen.[5] Maskens livscykel innefattar inga frilevande stadier. Endast som ägg lämnar den människans kropp. Honan utsöndrar feromoner för att hanen ska kunna lokalisera henne i tarmen.[5] Hanen använder sin böjda bakdel för att kunna styra spermierna rätt och stabilisera honan under parningen.[5] Honan producerar dagligen cirka 200 000 ägg som kommer ut tillsammans med den infekterades avföring.[6] Äggen behöver mogna för att kunna infektera människan. I fuktig jord så tar denna process ca. tre veckor.[5] Men mognadsprocessen kan, beroende på temperatur, ta flera månader. Äggen är mycket resistenta och kan vid gynnsamma förhållanden överleva i upp till 10 år.[5] Genom att dricka smittat vatten eller äta förorenade grönsaker infekteras människan av masken. Äggen kläcks i tunntarmen. De nykläckta larverna penetrerar tunntarmsväggen, tar sig ut i blodbanan och följer med blodet till lungorna.[7][8] I sällsynta fall kan maskarna följa med blod och lymfa till andra delar av kroppen som bukspottkörtel, njurar eller hjärna.[5] Från lungornas alveoler tar sig maskarna till luftstrupen där de hostas upp och sväljs. Maskarna tar sig åter till tarmen och utvecklas till vuxna maskar. Det tar ca två till tre månader från intag av ägg tills honan påbörjar sin äggläggning. Vuxna maskar kan leva i tarmen i ett till två år.[6]
Spolmask (Ascaris lumbricoides), är en storvuxen parasitisk rundmask som infekterar människor. Parasiten är en av våra vanligaste tarmparasiter, som livnär sig på näringsinnehållet i tunntarmen. Infektionen kallas för spolmasksinfektion (Ascariasis) , och är vanligast i miljöer med dålig hygien och i samhällen med låg socioekonomisk status . Barn smittas oftare än vuxna. Maskarna sprids som ägg med människans avföring. En individ smittas genom att svälja ägg som därefter kläcks och utvecklas till en larv. Larven penetrerar tarmväggen och transporteras via blodet till lungorna. Från lungorna tar sig larverna vidare till halsen där de sedan sväljs ner igen och utvecklas till en könsmogen spolmask .
Bağırsak solucanı (Ascaris lumbricoides); Ascarididae familyasının bir üyesidir. Omurgasız olan bu canlı, ince bağırsağa yerleşerek enfeksiyona neden olur. Karın ağrısı, ishal ve kusma yapar. İlaçla tedavi edilir. Asalak olarak yaşar ve silindirik yapıdadır. 35 cm uzunluğa ulaşabilir. Larvaları, kirli sular ve yiyeceklerle bağırsağa yerleşir. Larvalar, akciğere ulaşırsa, akciğer iltihabına (Löffler pnömonisi) yol açar.
Bağırsak solucanı (Ascaris lumbricoides); Ascarididae familyasının bir üyesidir. Omurgasız olan bu canlı, ince bağırsağa yerleşerek enfeksiyona neden olur. Karın ağrısı, ishal ve kusma yapar. İlaçla tedavi edilir. Asalak olarak yaşar ve silindirik yapıdadır. 35 cm uzunluğa ulaşabilir. Larvaları, kirli sular ve yiyeceklerle bağırsağa yerleşir. Larvalar, akciğere ulaşırsa, akciğer iltihabına (Löffler pnömonisi) yol açar.
Не має органів прикріплення, постійно рухається назустріч харчовим масам. Кутикула складається з 10 шарів. Кишечник трубкоподібний. Всмоктування поживних речовин відбувається в середній кишці.
З органів чуття розвинені лише дотикові горбики (папіли) навколо ротового отвору. Розміри самиць до 44 см завдовжки, самців — 25 см. У самця задній кінець тіла загнутий на черевний бік. Органи розмноження мають вигляд звивистих тонких ниткоподібних трубочок. У самиць є два яєчники, у самця один сім'яник.
Аскарид відносять до геогельмінтів. Самиці аскарид за добу можуть виділяти понад 240 тисяч яєць. Яйця вкриті товстою оболонкою, поверхня їх бугриста, легко чіпляється за різні предмети. У навколишньому середовищі яйця можуть зберігатися до 7 років і більше (при цьому також зберігають свою патогенність). Весь цикл розвитку, як в усіх геогельмінтів, відбувається в одному хазяїні. Для організму хазяїна токсичні продукти обміну аскарид. Дорослі особини здатні також травмувати окремі відділи травного тракту.
Яйця аскарид виводяться в навколишнє середовище з кишечнику людини. Вони повинні потрапити до вологого ґрунту. Для їх розвитку необхідна певна температура (12˚С-40˚С), вологість, доступ кисню. У середині яйця формується личинка (при сприятливих умовах — через 2-3 тижні можуть стати заразними (патогенними) для людини). До організму хазяїна потрапляють із немитими овочами, ягодами, фруктами, брудною водою (наприклад зі ставків або забруднених річок), через забруднені ґрунтом руки. У кишечнику личинки виходять та іммігрують — проникають до дрібних кровоносних судин, потрапляють до печінки, звідти — до серця, з серця через легеневу артерію — до легень, потім до повітроносних шляхів, до глотки і заковтуються знов у кишечник, де стають статевозрілими. У легенях личинки кілька разів линяють, а також руйнують стінки альвеол, легеневих капілярів, у дрібних кровоносних судинах — їхні стінки, а в інших органах — тканини цих органів. Час міграції личинок аскариди по організму людини триває близько 2,5 місяців.
Джерелом аскариди людської є хворі люди. Хвора людина часто нічого не відчуває, іноді може бути гострий біль у животі, розлад функцій кишечнику, порушення сну тощо. Для профілактики захворювання їх треба лікувати, не вживати в їжу немитих овочів, ягід, мити руки перед їжею.[1]
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Аскаридоз.
Це незавершена стаття з паразитології.Giun đũa (danh pháp hai phần: Ascaris lumbricoides) là một loài giun ký sinh trong ruột non người, nhất là ở trẻ em. Khoảng 1/4 dân số trên Trái Đất này bị giun đũa ký sinh, gây đau bụng, đôi khi gây tắc ruột & tắc ống mật.[2] Tỷ lệ người mang giun đũa có khác nhau tùy theo vùng, ở vùng ôn đới số người bị giun đũa ký sinh có phần giảm đi và bệnh cũng có phần nhẹ, còn ở vùng nhiệt đới bệnh giun đũa còn đang hoành hành, đặc biệt là ở trẻ em. Nó có thể đạt chiều dài đến 35 cm.[3] Giun đũa ở trong ruột chiếm đoạt các chất dinh dưỡng của cơ thể. Chúng gây ra tình trạng rối loạn tiêu hoá và rối loạn thần kinh ở trẻ nhỏ. Giun đũa còn làm suy yếu bệnh nhân do chiếm đoạt chất dinh dưỡng trong ruột người bệnh.
Cơ thể giun đũa có kích thước bằng chiếc đũa (khoảng 25 cm). Lớp vỏ bọc ngoài cơ thể luôn căng tròn, có tác dụng giúp giun đũa không bị tiêu hủy bởi các dịch tiêu hóa trong ruột non người.
Cơ thể giun đũa hình ống. Thành cơ thể có lớp biểu bì & lớp cơ dọc phát triển. Bên trong là khoang cơ thể chưa chính thức. Trong khoang có: ống tiêu hóa bắt đầu từ lỗ miệng ở phía trước cơ thể giữa ba môi bé, kết thúc ở lỗ hậu môn; các tuyến sinh dục dài & cuộn khúc như búi chỉ trắng ở xung quanh ruột.
Cơ thể chỉ có cơ dọc phát triển nên giun đũa di chuyển hạn chế, chúng chỉ cong cơ thể lại và duỗi ra. Cấu tạo này thích hợp với động tác chui rúc trong môi trường ký sinh.
Giun đũa có hầu phát triển giúp đưa chất dinh dưỡng nhanh và nhiều theo một chiều theo ống ruột từ miệng đến hậu môn
Giun đũa phân tính. Tuyến sinh dục đực và cái đều ở dạng ống: con cái 2 ống, con đực 1 ống & dài hơn chiều dài cơ thể.
Giun đũa thụ tinh trong. Con cái đẻ số lượng rất lớn, lẫn vào phân người (khoảng 200 ngàn trứng một ngày trong năm). Trứng mới đẻ không có phôi, hình bầu dục, có vỏ dày sần sùi, có kích thước khoảng 60x 40 micromét.
Trứng giun theo phân ra ngoài, gặp ẩm & thoáng khí, phát triển thành dạng ấu trùng trong trứng. Người ăn phải trứng giun, đến dạ dầy ấu trùng chui ra, xuống ruột non, vào máu, đi qua gan, tim, phổi, rồi lại về lại ruột non lần thứ hai mới chính thức ký sinh ở đấy.
|month= bị phản đối (trợ giúp) Giun đũa (danh pháp hai phần: Ascaris lumbricoides) là một loài giun ký sinh trong ruột non người, nhất là ở trẻ em. Khoảng 1/4 dân số trên Trái Đất này bị giun đũa ký sinh, gây đau bụng, đôi khi gây tắc ruột & tắc ống mật. Tỷ lệ người mang giun đũa có khác nhau tùy theo vùng, ở vùng ôn đới số người bị giun đũa ký sinh có phần giảm đi và bệnh cũng có phần nhẹ, còn ở vùng nhiệt đới bệnh giun đũa còn đang hoành hành, đặc biệt là ở trẻ em. Nó có thể đạt chiều dài đến 35 cm. Giun đũa ở trong ruột chiếm đoạt các chất dinh dưỡng của cơ thể. Chúng gây ra tình trạng rối loạn tiêu hoá và rối loạn thần kinh ở trẻ nhỏ. Giun đũa còn làm suy yếu bệnh nhân do chiếm đoạt chất dinh dưỡng trong ruột người bệnh.
Челове́ческая аскари́да (лат. Ascaris lumbricoides) — паразитический круглый червь, вызывающий аскаридоз. Космополит, живёт в просвете тонкой кишки человека.
Не имеет органов прикрепления, постоянно движется навстречу пищевым массам. Эпителий аскариды (гиподерма) образует снаружи многослойную гибкую кутикулу, состоящую из 10 слоёв, которая выполняет роль своеобразного наружного скелета, а также защищает от механических воздействий, ядовитых веществ и переваривания пищеварительными ферментами хозяина. Под гиподермой находятся продольные мышцы.
Из органов чувств развиты только осязательные бугорки (папилломы) вокруг рта, а у самцов на заднем конце тела находится трубковидный кишечник, фагоцитарные клетки и половые органы. Кишечник трубкообразный, всасывание питательных веществ происходит в средней кишке. Нервная система образована ганглием в форме окологлоточного кольца и отходящими от него нервными стволами, идущими вдоль тела.
Аскарида человеческая паразитирует в кишечнике человека (в тонких кишках). Длина взрослой самки 20-40 см, самца — 15-25 см. Задний конец тела самца загнут на брюшную сторону.
Размножаются аскариды только половым путём. Это раздельнополые организмы. Органы размножения имеют вид извитых трубочек. Половая система самца представлена одним семенником, переходящим в семяпровод, впадающий в заднюю кишку. У самок имеется 2 яичника. От них отходят яйцеводы, переходящие в матки, которые сливаются в непарное влагалище, открывающиеся отверстием в брюшной стороне тела. Оплодотворение внутреннее. Самка ежесуточно откладывает в кишечнике человека до 240000 яиц, которые с каловыми массами выводятся во внешнюю среду. Яйца покрыты пятью оболочками, поэтому они очень устойчивы к неблагоприятным условиям, их могут убить только вещества, растворяющие жир: спирт, эфир, бензин или горячая вода, прямые солнечные лучи. Описаны случаи, когда яйца оставались 4 — 5 лет в формалине не теряя жизнеспособности.[1]
Зародыши гельминтов надежно защищены от механического действия и влияния ультрафиолета. Перед тем, как попасть в тело хозяина неполовозрелые особи проходят развитие в почве. Поэтому данный вид круглых червей получил название геогельминтов. Оптимальная температура для развития яиц в земле 24 градуса Цельсия выше нуля. В благоприятных условиях жизнеспособное яйцо может пролежать в почве 10 −12 лет. Аскариды устойчивы к замораживанию.[2]
Развитие аскариды идет без смены хозяев. Яйца созревают в почве после выхода из кишечника человека. Во влажной почве при доступе кислорода, при температуре 25-27 градусов на 16-17 день в яйце формируется личинка. Заражение происходит в случае проглатывания таких яиц с немытыми овощами, фруктами, с водой, а также в случае переноса яиц мухами на продукты питания. Из проглоченных яиц в кишечнике выходят микроскопические личинки, которые затем совершают миграцию через стенки кишечника в кровеносные сосуды, печень, в нижнюю полую вену, в правое предсердие и желудочек сердца, а потом в легкие. При откашливании личинки из легких с током слизи по дыхательным путям попадают в глотку и вторично заглатываются, останавливаясь в тонкой кишке, где достигают половой зрелости. Цикл развития можно представить в виде схемы:[1]
Стадии развития Пути передвижения и место развития Яйцо Внешняя среда (почва) Молодая личинка Через стенки кишечника — с током крови в лёгкие Взрослая личинка С мокротой при откашливании — через глотку в желудок Взрослый червь КишечникПри попадании в кишечник личинка аскариды сбрасывает яйцевые оболочки. Этот процесс называется линькой. Выделяя собственные ферменты, незрелая особь аскариды, растворяет оболочку яйца и выходит наружу в подходящий для этого момент.
С помощью крючковидного отростка она впивается в слизистую оболочку тонкого кишечника, откуда проникает в местные вены. С током крови паразиты попадают в крупные сосуды печени, а затем в правые отделы сердца. По системе вен и артерий, исходящих из сердца, аскариды мигрируют по мелким сосудам легких в просвет дыхательных путей. Реснички слизистой трахеи, густо покрывающие её поверхность, своими мерцательными движениями поднимают их кверху в трахею. Кашлевой рефлекс, возникающий при этом, выбрасывает личинок глистов в ротовую полость. Часть из них заглатывается со слюной обратно в желудок. Размножение аскарид — неотъемлемое условие на всех этапах её цикла развития. Зрелая личинка в яйце имеет форму свернувшегося червяка. Длительность этой фазы составляет 8 −15 суток.
С этого момента жизненного цикла развития паразита начинается формирование взрослой особи. Эту фазу именуют кишечной. Именно в тонком кишечнике наступает конечный этап развития личинки во взрослую особь. Общая продолжительность существования одной аскариды в организме хозяина около одного года. Однако регулярное самоинфицирование обусловливает увеличение числа гельминтов. Отсюда следует, что болеть аскаридозом можно годами.
От попадания незрелого яйца в тело человека до первой кладки яиц проходит 75-100 дней. Хотя опыт показывает, что в кале незрелые личинки уже появляются спустя два месяца.
На начальном этапе своего развития молодая аскарида питается сывороткой крови. По мере роста она переходит на клетки крови — эритроциты. Дело в том, что красные кровяные тельца содержат большое количество кислорода. Каждый этап жизненного цикла паразитов требует все большего количества этого газа. Кислородное голодание заставляет личинку в миграционной стадии интуитивно двигаться к своей цели — легким, богатым кислородом. Способом питания, кстати, определяется окраска гельминтов. Жизнеспособные они окрашены в красный цвет, а погибшие глисты приобретают белую окраску.
Многие ошибочно думают, что проходя все этапы своего цикла, глисты покидают макроорганизм. Это не так. На самом деле такой длительный путь миграции личинок обеспечивает равномерное распределение паразитов во всем теле. Поэтому воспалительные процессы, протекающие в печени, сердечной мышце, легких и ЖКТ не случайны. Клинически они проявляются желтухой, миокардитом, бронхитами и пневмониями, панкреатитами и желудочно-кишечными кровотечениями соответственно.
Подобно остальным представителям класса Нематоды — круглые черви, аскариды раздельнополые паразиты. Самец и самка имеют типичные признаки для своего пола. Репродуктивная система мужской особи представляет собой трубку с семяизвергательным каналом, отверстие которого открывается в клоаку. Половая система самок более сложная. В её состав входят яичники, яйцеводы, семяприемник, матка, а также яйцеизвергатель и влагалище. Оплодотворение яиц происходит в её семяприемнике. Во время спаривания самец прикрепляется к телу самки при помощи специальных выростов на конце тела.
Аскарида не всегда следует классическому развитию в ходе своей жизнедеятельности. Это значит, что не обязательно кишечная фаза сменит миграционную. Часть личинок может задерживаться в печени и разрушаться там под действием защитных клеток. При сильном кашле с обильной мокротой большая доля паразитов выходит наружу с бронхиальной слизью. Поэтому яркая клиника на начальном этапе может угасать со временем. Объяснением этого служит сокращение численности глистов в организме человека.[2]
Аскарида травмируют слизистую оболочку кишечника человека, отравляют его организм ядовитыми веществами (продуктами обмена веществ). Вызывают боли в желудке и кишечнике, расстройство пищеварения, уменьшение аппетита, снижение работоспособности и другие явления. Для предохранения от заражения аскаридами необходимо соблюдать правила личной гигиены — старательно мыть руки перед едой, не употреблять плохо вымытые овощи и фрукты, беречь пищу от мух, тараканов и других насекомых. Больным аскаридозом следует обратиться к врачу и по рекомендации врача применять медицинские препараты (сантонин, гексилрезорцин) или кислородную терапию для удаления аскарид из кишечника.
Сильное распространение аскариды в некоторых странах связано, как это часто бывает, с особенностями бытовых условий населения.
В Японии для удобрения огородов применяются человеческие экскременты, в результате чего и получается искусственное засеивание огородов яйцами аскарид.[источник не указан 311 дней]
Любимым местом обитания червей является тонкая кишка, однако также встречаются аскариды в мозге, легких, печени, мигрируют с током крови.
Наиболее часто аскаридоз протекает с поражениями кишечника и печени. Яйца личинок попадают в организм человека пероральным путём, это значит, что изначально они проходят в пищевод и кишечник. В кишечнике из яиц вылупляются личинки, которые продолжают своё развитие, начав с миграции.
Из ЖКТ аскариды переходят в печень, а также желчные пути. При этом они вызывают давление на протоки печени и обтурационную желтуху. Переместиться паразиты могут и в поджелудочную железу.
Симптомы подобной формы заболевания имеют ярко выраженный характер, однако в основном они указывают на сбои в работе ЖКТ, а также нервной системы.
Признаки аскаридоза печени:
Аскариды, обитающие в кишечнике и печени, нередко провоцируют развитие кишечной непроходимости, аппендицита, перитонита, панкреатита, абсцесса печени.
Через слизистые оболочки аскариды попадают в капилляры, стенки тонкой кишки. Далее по крови в венах они разносятся по всему организму и оседают во внутренних органах человека.
В сердце аскариды попадают из печени, оседают в правой половине кровеносной мышцы, в правом желудочке. Осложнениями выступают боли в сердце, ишемическая болезнь сердца, возникают гемморагии (кровоизлияния) и эозинофильные инфильтраты.
В легких аскариды часто не распознаются, а принимаются за другие заболевания, такие, как грипп, ОРЗ, пневмония, бронхит, туберкулез. Это связано с клиническими симптомами, проявление которых происходит в результате жизнедеятельности аскарид. Признаки гельминтов в легких:
Легочная форма аскаридоза довольно быстро может приобрести хронический характер, при котором течение болезни будет сопровождаться сезонными обострениями. В этом случае аскаридоз нередко ведет к развитию бронхиальной астмы.
При наличии аскарид в легких наиболее часто возникают эозинофильные инфильтраты — особые очаги воспаления. Воспалительные процессы происходят в результате механического действия личинок в легких, этот же фактор вызывает и кровоизлияния, которые могут привести к появлению абсцессов. При аскаридозе в легких образуются отеки и растяжения альвеол.
Аскариды в мозге обладают своей клинической картиной, которая меняется в зависимости от локализации червей. Если личинки гельминта выбирают своим местом обитания внешние оболочки мозга, то развитие получает менингоэнцефалит, сопровождающийся сильными головными болями — мигренями.
Если же аскариды располагаются в глубине борозд мозгового вещества, возрастает вероятность образования особых уплотнений из соединительной ткани — грануляций. В результате у человека могут возникнуть симптомы, схожие с признаками опухолей мозга головы:
Если аскариды располагаются вблизи слухового либо зрительного нерва, то вышеперечисленные симптомы дополняются ослаблением слуха и зрения.
Каким образом аскариды проникают в головной мозг? Существуют три пути, по которым личинки гельминтом могут перебраться в голову. Наиболее часто аскариды мигрируют с током крови в верхнюю полую вену из нижней, так как в венах головы нет клапанов, что облегчает их проникновение. Непосредственно в головной мозг они попадают через плечеголовные вены.
Личинки гельминтом могут двигаться через носоглотку, придаточные пазухи носа, а также через продырявленную пластину мозга. Попадая в переднюю ямку черепа, они проходят в передние доли мозга головы.
Аскариды также могут попасть в головной мозг через глоточные отверстия слуховых труб. Из отверстий они мигрируют в среднее ухо, затем во внутреннее ухо, после чего перебираются в мозг через пирамиды височных костей.[2]
Исследователи из Калифорнийского Университета под руководством Арона Блэкуэлла (Aron D. Blackwell) провели исследование женщин в племенах боливийских аборигенов, по результатам которого было обнаружено, что при инвазии Ascaris lumbricoides увеличивается вероятность забеременеть и успешно выносить ребёнка. Так, в среднем, носительницы аскарид рождают на два ребёнка больше, чем те, у которых гельминты не обнаружены. Исследователи связывают это с реакцией иммунной системы. Повышая или понижая уровень Т-клеток в организме, гельминты косвенно влияют на способность к зачатию.[3]
Челове́ческая аскари́да (лат. Ascaris lumbricoides) — паразитический круглый червь, вызывающий аскаридоз. Космополит, живёт в просвете тонкой кишки человека.
蛔虫（学名：Ascaris lumbricoides）是一种常见的肠道寄生虫，也作“蚘虫”[1]，属于线虫动物门，最長可達35 cm[2]。蛔蟲會導蛔蟲病，屬於被輕忽的熱帶疾病（英语：neglected tropical diseases）的一種。據估計，全球大約有六分之一的人口受到蛔蟲及其他圓蟲類感染[3]。蛔蟲病的分布範圍廣布全球，特別是熱帶與亞熱帶。
蛔虫的身体为灰白色长圆柱状，长约15—35厘米，形似蚯蚓。尾部向腹面弯曲，有交合刺两枚；雌虫稍长而粗，圆锥形尾部不弯曲。
蛔虫寄生在人的小肠中，吸取人腹内的营养物质，靠摄取肠内半消化的食物生存。因此，感染蛔虫易造成儿童营养不良。蛔虫成虫在人小肠内产卵，虫卵随粪便排出人体外。当虫卵存在于水中或附着于水果、蔬菜等上而从人口进入时，对人来说便是感染上蛔虫了。从小肠到体外，再从人口进入，这就是蛔虫此物种的生存循环过程。
蛔虫（学名：Ascaris lumbricoides）是一种常见的肠道寄生虫，也作“蚘虫”，属于线虫动物门，最長可達35 cm。蛔蟲會導蛔蟲病，屬於被輕忽的熱帶疾病（英语：neglected tropical diseases）的一種。據估計，全球大約有六分之一的人口受到蛔蟲及其他圓蟲類感染。蛔蟲病的分布範圍廣布全球，特別是熱帶與亞熱帶。
회충(蛔蟲)은 회충과에 속하는 기생충이다. 학명은 Ascaris lumbricoides이다.
사람의 소장에 기생하는 회충은 암컷이 몸길이 20-35cm, 너비 4-6mm, 수컷이 몸길이 14-30cm, 너비 3-4mm 정도의 대형 선충이다. 전 세계에 널리 분포하며, 전 세계 인구의 약 30%가 감염되어 있는 것으로 추정된다. 회충의 교미는 숙주의 몸 안에서 행해지며, 수정은 수란관 안에서 이루어진다. 수정란의 바깥쪽에 물결 모양의 난막이 있다. 이 막은 점착성이 있어서 다른 물체에 부착하기 쉽고, 또 건조를 막아주는 역할도 한다. 1주일 후쯤에는 제1기 유생으로 되어 난막 속에서 움직이는데, 유생의 몸은 약간 검고, 표면에는 수많은 작은 알갱이가 있다. 난막 안에서 탈피하여 제2기 유생이 되면 감염 능력을 얻게 되지만, 환경 상태가 나쁠 때에는 수개월에서 수년 간 난막 안에서 지낼 수도 있다. 한편, 숙주의 창자 안에서는 제2기 유생이 부화하여 자유생활을 하게 되며, 그 후 탈피를 되풀이하여 제3, 제4, 제5기를 거치는 동안 생식기가 완성되고 생김새도 암수를 구별할 수 있을 정도로 자란다.
사람이 회충에게 감염된 경우, 유충이 허파에 침입함으로써 회충성폐렴을 일으킬 수가 있다. 특히 한꺼번에 많은 충란이 섭취되면, 감염 후 3일경부터 발열하여, 차츰 고열이 되면서 두통, 기침, 가래, 호흡곤란 등의 증상이 나타난다. 이들 증상은 유충이 허파를 통과하고 나면 금방 낫는다. 성충의 기생에 의한 회충증의 증상으로는, 복통, 식욕부진, 설사 등이 있다. 회충은 창자에서 복통과 알레르기 등을 일으키며, 감염이 심하면 창자가 막혀 버리기도 한다. 아주 드물게 창자에 구멍을 내기도 하고, 항문이나 목구멍으로 나오기도 한다. 심지어 콧속, 귓속 등에 침입하는 수도 있다. 그 밖에 충란이 핵(核)이 되어 담석이 형성되는 수도 있다.
인간 몸속에 있는 생식 가능한 회충알
생식이 불가능한 회충알
